Чтение онлайн

Він узяв дівчину за плечі — зазирнув в очі.

— Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час — і ти повинна бути готова до всього!

— Я готова, Добрику, — сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки. — Готова до найгіршого — до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!

— Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!

— А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.

— Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?

— Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!

— Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церкві.

— Тоді ходімо!

Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:

— Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!

Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.

Домажир упізнав їх теж — витріщився на Янку.

— Ти? У такому вбранні? І з мечем? — Потім перевів погляд на Добриню. — І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить...

Він розчаровано знизав плечима.

— Підмоги не буде, — відповів Добриня. — Татарове захопили вже половину Володимирового міста — наближаються до Десятинної церкви...

— О Боже! Вони скоро будуть тут!

— Де ж ваш син, Івор, боярине? — спитала Янка. Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.

— Нема Івора, — відповів глухо. — Нема сина мого... Поліг смертю... смертю хоробрих... А ви... чого тут?

— Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі, — відповів Добриня. — Тутешня Богородиця — покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом... Дозволиш, боярине?

— Про мене... Робіть як хочете... Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку... Однак — яке це має тепер значення?

Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.

12

Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.

Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.

Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.

Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.

Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, — видно, хан, — з силою пригнув Дмитрову голову...

— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..

Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.

— Хто це, Менгу? — нарешті запитав Батий плосколикого.

— Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! — Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: — Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий — вижив, очумався.

— Хто ж узяв його в полон?

— Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.

— Він нойон?

— Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.

— Він достойний, щоб бути нойоном, — коротко кинув Батий.

— Він буде ним, — погодився Менгу. — За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому, — він буде старшим обозу.

— Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати, — сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі. — Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!

І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.

Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я "Доман".

"Так ось хто міг мене розпізнати! — подумав воєвода. —- Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!"

Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:

— То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.