Чтение онлайн

— Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столищ Бату-сараї? Га? — він запитально глянув на Менту. — Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.

— Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три або чотири пари волів, і Жадігер доставить їх в Бату-сарай.

— Ти думаєш, це так просто?

— Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зуміємо?

— І то правда. Тоді прослідкуй, брате, щоб у цілості допровадили їх на місце!

— Слухаюсь і підкоряюсь, Саїн-каане, — схилився в поклоні Менгу. — А що робити з войводою Думит-ром? Зламати хребта? Обезголовити? Розірвати кіньми на чотири частини? Чи посадити на кіл?

Батий задумався. Довго дивився на київського воєводу, на його підв'язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам'яніле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкі зіниці очей свідчили, що під його круглим черепом зяє далеко не безнадійна порожнеча, що там нуртують тугі, напружені мислі.

Потім запитав:

— Ти поранений, Думитре? На тобі свіжа кров...

— То кров мого сина... Він умер від рани на моїх руках.

— Яке нещастя!.. Пережити сина — то велике нещастя! Вай-вай!

— Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.

— Але як же ти помреш? На тобі немає свіжої рани?

— Немає, — відповів Дмитро.

— Однак розповідають, що ти нарівні з простими воїнами бився в передніх лавах. І лише — одна рана на руці! Це що — щастя? Везіння?

— Трохи щастя, а більше — військової виучки. Я змалку був воїном.

— Якщо ти змалку був воїном, як і я, то мав би розуміти, що Киюв не міг вистояти супроти мене. Чому ж тоді чинив безнадійний опір? Чому не здав міста без бою?

— А хіба тобі не гидкі боягузи, хане? Хіба ти тоді більше поважав би мене, ніж зараз? Я не поважав би себе!

— Але скільки люду знищено! — вигукнув Батий з досадою.

— У нас була надія, що вистоїмо, — відповів на це спокійно Дмитро. — А не вистоїмо, то краще смерть, ніж довічне ярмо! Ось чому ми билися, не жаліючи живота свого! До того ж падали не тільки наші вої, а й твої, хане, а земля наша велика — якщо кожне місто захищатиметься так, як Київ, то з ким ти залишишся, Батию?

Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.

— Що він говорить, собака! Я зарубаю його! Однак Батий підняв застережно руку.

— Ні, Менгу, не треба! Я поважаю сміливих і хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно і перемогу одержати. Хіба не так? Це не мої слова, це слова нашого діда Чінгісхана, а він, як завжди, і в цьому був мудрий.

— Однак він не давав пощади ворогам! — вигукнув Менгу. — Його бойовий шлях був усіяний черепами переможених!

— І мій шлях буде усіяний черепами переможених — я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокійний, ми не залишимо в Киюві нікого навіть на розплід! Але войводі Думитру я дарую життя заради хоробрості його! Я візьму його з собою в дальший похід, щоб він побачив загибель землі своєї, загибель усіх, хто не захоче підкоритися мені! Всіх їх чекає люта смерть! — І повернувся до полоненого воєводи: — Ти зрозумів мене, Думитре?

— На все воля Божа, — з гідністю відповів воєвода. — Всі ми смертні — і я, і ти! І народи наші смертні, бо нічого їіемає вічного під зорями! І якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям — бичем Божим, щоб покарати мій народ за гріхи його, то знай: ми не підставимо добровільно шиї під твої шаблі! Ми будемо оборонятися, скільки сил наших стане! А там — що Бог дасть!

Батий усміхнувся — холодно і зневажливо. Потім погордливо прорік:

— Вічне Небо давно наперед визначило, що йєка-монголи підкорять собі всі довколишні народи зримого півсвіту. Невже ти сумніваєшся в цьому? Якщо сумніваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як і те, що Киюв уже впав! Дивися — останніх твоїх воїнів, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями і ведуть у полон, і в моїй владі вирішити їхню долю — умертвити чи завдати в рабство.

Дмитро і сам уже бачив, що Київ упав. Тільки від Янчиного монастиря ще долітали крики і гуркіт бою — там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються?

Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навіщо йому бачити все це — смерть синів, багатьох тисяч киян, загибель рідного міста? Навіщо доля залишила йому життя? Щоб до кінця випив гірку чашу ганьби і наруги?

А де бояриня Анастасія? Де донька Янка? Невістки? Онучата малі? Немає, немає! Всі загинули, все пішло прахом! Боже мій. Боже!

Він відчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь, а очі наповнилися солоними слізьми. Плечі здригнулися, широкі круті плечі, що не знали втоми упродовж багатьох літ, тепер поникли, опустилися.

Воєвода плакав. Стояв посеред Києва, на Бабиному торжку, де колись збиралися віча, де відбувалися найважливіші події київського життя, і тихо плакав, не соромлячись нікого — ні Батия, ні його почту, ні воїнів-баатурів, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кінець...

13

Якийсь час Домажир з кількома десятками киян, що відступили сюди, утримував загату перед ворітьми Янчиного монастиря. Але сили були нерівні — татаро-монголи зім'яли цю слабку оборону, заарканили боярина і побили найближчих його воїв, а потім кинулися до церкви, до дзвіниці та до келій, куди відступили останні оборонці Києва. Там, у приміщеннях, зав'язалися відчайдушні криваві сутички.

Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвіниці і підпер зсередини двері.

— Біжи нагору! — наказав він Янці.

— Не піду! Я залишуся тут! — відповіла дівчина. Лице її розпашілося, коса вибилася з-під завеликої для неї шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, відбивалася від супротивника мечем і, хоча Добриня захищав її собою, відчувала в усьому тілі якусь незвичайну напругу, що змушувала її серце шалено колотитися.

— Не піду! — повторила вона уперто. — Я залишуся тут!

Тоді Добриня схопив її за руку і потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися.