Гра в пацьорки
Шрифт:
Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.
А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого - це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»
Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила. Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!
Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя доля - сидiти i зубрити.
…Який дивний сьогоднi день!
От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.
Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, - каже вона.
– А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»
Я їй одразу все i розповiла - i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!
Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.
Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.
А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?
…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це - грати?
– питаю.
– Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль!
– безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться.
– Не сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».
Оксанка, звiсно, набурмосилась.
А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.
Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.
Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»
А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.
Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.
I не шкодую.
Певно, навчилася, думаю.
Чого? Ну, ось цього - любити себе…
ЗАХВАТ I ВIТЕР
…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.
ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.
Захват i вiтер - ось чим стала для мене ЛУна.
Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник - вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.
Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:
Плюшевые мишки, зайцы, погремушки -
Дарят детям с елки разные игрушки!!!
– Ти що, з глузду з'їхала?
– сварилась мати.
Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.
Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!
…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.
Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої джерельної води.
Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…
А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею - захват i вiтер.
А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:
…и, состарясь, дети до смерти, без толку
все на белом свете ищут эту елку.
Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…
Я шукала ЛУну.
Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж: «Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»
У магазинах продавалося все - i плюшевi ведмедики, i зайцi…
Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.
I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.
…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину. Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.
– Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… - умовляв мене продавець.
Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.
Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».
Мати сплеснула у долонi:
– Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!
Але хiба я винна, що так довго шукала?
Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» - i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки що…