Чтение онлайн

ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки грубша, але все одно - дуже-дуже гарна.

Я обережно сiла в сiдло.

Захват i вiтер!

Вони були тут, зi мною!!

Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду наростав гул тисячi копит, попереду - безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»

I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.

Над мiстом.

Над свiтом.

Я вдячно поплескала її по лискучому боцi - вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…

НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ

«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» - крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?

Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини, туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного грама косметики. Це - молодiсть.

А дурiсть…

Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.

Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.

А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя - воно таке. Тече собi, як мед, затягує - не виборсатись, не злетiти.

Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.

I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»

Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.

Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».

Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.

Де вона ця троянда?

…Як добре бути молоденькою i дурненькою!

Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.

Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути - буде крихiтна перукарня.

Ось платан.

Ось перукарня.

Навiть вивiска збереглась - «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…

Стоп, дорогенька! А тепер - стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)

Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»

Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.

Жити в столицi.

Писати науковi працi.

Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,

щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.

Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв - двадцять п'ять, тридцять?

Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже

в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.

Треба запитати.

З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька

iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю - дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге - «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi, працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi - «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…

«Твоїм iменем я назву найгарнiшу троянду. Я повезу її на виставку, i мене запитають: що це за назва? А я вiдповiм, що так звуть мого янгола, мого чарiвного птаха, мого найрiднiшого друга, зрадити якого важче, нiж здiйснити самогубство!«

Ти опускаєшся на лаву. «Дiвчино, вам погано?
– питає молоденька матуся i додає: -Даруйте…», подумки зрозумiвши, що ти давно i глибоко не дiвчина.

Ти сидиш на лавi довго. Бачиш, як вiд моря до будинку непевною ходою йде чоловiк з хусткою на головi, краї якої зав'язанi чотирма «рiжками». У руцi моток чорного шлангу i сiтка з помiдорами. В нього борода i кругле черевце.

«Господи, нехай омине. Зроби так, аби це був не вiн!» - шепочеш ти, опускаючи очi.

…Чоловiк проходить повз тебе i зникає в своєму пiд'їздi.

ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ

Воно, мов перший снiг наприкiнцi листопада, ще не затоптаний нiчиїми ногами, або, як перша трава наприкiнцi березня, що ледь помiтна на ще вкритiй памороззю землi.

До нього треба добре пiдготуватися, щоб зустрiти у всеозброєнностi. Наприклад, потренуватися цiлуватися на… помiдорах. Вони м'якi i червонi, мов вуста, принаймнi так рекомендувала одна з досвiдчених однокласниць. Ти тренувалась. I думала: «Ну коли вже, коли воно прийде, це перше кохання?!» Адже, кажуть, що воно обов'язково має бути! Як же без нього!