Чтение онлайн

— От такої! Половина пляшки твоя. Спочатку ти мусиш випити. І потім ось що… Для тебе я не Хабаров, а просто Петя, Петро… Пий. Тільки — враз, хутко, не міркуючи. Ну?

«От причепився, як реп'ях», подумав Володя, взяв пляшку і ковтнув із шийки. Пекуча рідина, наче ножем, полоснула горло. Юнак закашлявся, на очах проступили сльози.

— Оце… така… саке? — ледве вимовив він.

— Пий, пий! Ну да, саке! Ти не будеш більше? Це чорт знає що таке! Я гніваюсь на тебе.

— Це… саке?

— Саке.

Неясна підозра заповзла в серце. Неймовірно, щоб оцей пекучий спирт був саке.

Хабаров сердито поставив пляшку в кошик.

— Коли так — я теж не хочу! — буркнув він.

Деякий час обидва мовчки їли м'ясо. Хабаров скоса зиркав на Володю. Потім удавано, як здалося Володі, посміхнувся.

— Ну, годі нам сердитись, — сказав примирливо. — Адже ми в тайзі. Нам треба бути друзями. Руку!

Він потиснув Володю за лікоть.

Над верховіттям дерев пропливав червневий лагідний день. Крізь просвіти в густому мереживі хвойного віття виднілися острівці блакитного чистого неба.

Десь угорі віяв вітрець, але внизу, під наметом з хвої, було тихо й задушливо. Тут завжди стояв присмерк, і тільки на галявинах сяяло сонце, колихалися квіти і дзвеніли комахи.

— Я не знав, що у вас є брат, — сказав Володя Хабарову, коли вони знову рушили в путь.

— Брат? Який брат? — здивувався той.

— Та ви ж недавно сказали, що у вас є брат, що він живе біля кордону.

Хабаров зніяковів.

— А, так, так! Звичайно. Брат, його звуть Сергій. Дивися — сірка!

Він нагнувся і наздирав з пенька модрини червонуватої камеді.

— Її жують, — сказав він, вкидаючи шматочок у рот. — Ясна від неї, кажуть, міцнішають.

І вони пішли далі.

— А батько ваш був політичний засланець?

— Чому ти кажеш мені «ви»? Адже ми — друзі. Мій батько? Ну да. Його засудили на довічну каторгу за замах на губернатора. Власне кажучи, його мали стратити, але саме трапилась якась амністія, чи що. Одно слово — смерть батькові замінили довічною каторгою. Дивися, який гриб. Але він отруйний. Гадючий, кажуть. Ти чув, як кричить гадюка?

— Сичить?

— Ні, кричить. Співає. Це буває вночі. Ось так: крю-крю-ю…

— Справді? Це моторошно.

— Або коли пугач кричить. Він плаче й регоче. Думають, що лісовик.

— А ведмеді? Часто трапляються?

— Ого, на кожному кроці. Тайга. Де ж їм жити, як не в тайзі?

— Я ще не зустрічав.

— Вони перші на людей не нападають. Ось вовки страшніші. Особливо, коли зграя.

Ішли деякий час Мовчки, а тоді Хабаров запитав:

— Ти любиш вино? Я люблю бургундське, наприклад, шампанське. В селище привозять. Там є невеличкий ресторан. Люблю погуляти!

— Хіба це дозволяє заробіток?

— Іншим не дозволяє, але мені…

Він замислився і облизав губи.

На вершині сопки, на кам'янистій кручі, червоніли стовбури сосон. Сонце сідало.

— Ми дуже добре йшли, — сказав Хабаров. — До того ж я повів навпростець. Ми вже зараз у прикордонній смузі.

— Невже?

— Так, так. Я сам не сподівався.

Володя схвилювався. Скоро кордон! Хабаров теж, мабуть, почував себе не зовсім добре. Він часто озирався на Володю, важко дихав, наче хтось стискав йому горло.

— Треба обережніше, — сказав він. — До кордону рукою подати.

Його рухи стали скрадливі, м'які.

— Мені треба зробити невеличку розвідку, — тихо сказав він. — Ти почекай мене тут.

Володя сів на траву, йому здалося, що Хабаров злякався і хоче його покинути. Коли це так — хай скаже правду. Треба дякувати вже за те, що довів до кордону, я далі…

— Не ворушися, жабо! — враз почув над собою Володя вигук свого провідника. — Не озирайся, а то — вб'ю!

Володя закляк.

— Вставай! — пролунала нова команда.

Не озираючись, Володя встав.

— Через кордон захотів? А цього не хочеш?

Хабаров блиснув перед юнаком лезом мисливського ножа — фінки.

— Думав, що я тебе справді прямісінько через кордон? Ні, жабо, до кордону далеко. Я знаю інший шлях. Зараз буде селище, ха-ха…

— Хто ж ти? — тихо спитав Володя..

— Хабаров. Тільки мій батько колишній офіцер, і його вбили ваші прикордонники. І я за батька вже добре ііомстився… Кроком руш!

— Ти віддаси мене японцям? Ти — шпигун?

— Не розмовляти! Йди вперед! Коли спробуєш озирнутись або… Одно слово — марш! Здорово я тебе…

— А що скажуть твої товариші-дроворуби? Окума?

— Хха, вони мені такі товариші, як і ти. Звичайно, я скажу, що привів тебе до кордону без жодних пригод. Ну, не спотикатись! Здорово я тебе… жжаба…

Блискавично з'являлись і зникали у Володиній голові плани втечі. Кинутися вперед і побігти, ховаючись за стовбурами дерев? Несподівано повернутись і стрибнути на провокатора?

Швидше, швидше! Далі буде вже пізно. Кроки? Сухе гілля тріщить під ногами?

Ні, це білка збила суху шишку з сосни. Хтось гукнув: «Стій!» Клацнув замок гвинтівки? Ні, це хрипло сміється шпиг:

— А ти не дурний, жжабо. Не схотів пити спирту. П'яного тебе я швидко б…

«Ось зараз побіжу!»

І нова думка вжалила. «Хіба можна залишити його живого? Адже він повернеться до Окуми, до Моріти… Він житиме з ними, оцей шпигун і провокатор, продаватиме їх…»

— Гей ти, не зиркай на всі боки, як заєць. Стій! Витягни назад руки, я їх скручу ременем. Чуєш ти жжаб…