Чтение онлайн

— Я гадаю, що вам не відоме місце, де ви перебуваєте?

— Я хотів би почути від вас.

Обличчя офіцера набрало враз непроникливого виразу.

— Коли ви це вже знаєте, мені не доводиться…

— Ні, я не знаю цього напевно.

Офіцер докладав великих зусиль, щоб розгадати, чи знає що його в'язень. Він напружено ловив кожне Володине слово, кожний відтінок його голосу.

— Ви не знаєте напевно, але ви догадуєтесь? Чи не так?

«Чому він так добивається від мене відповіді?»

— Так, я догадуюсь.

— Отже?

— Я думаю, що я потрапив…

Офіцер напружив увагу, його очі застигли. Але усмішка не сходила з губ.

— … в концентраційний табір, — закінчив Володя.

Офіцер, як здалося юнакові, полегшено зітхнув.

— О, ні, — похитав він головою. — Не табір. Але ви не намагайтесь про це довідатись, це для вас може бути не зовсім корисно.

— Спасибі за пораду. Хоч я не розумію вас.

— Буває корисним не розуміти.

І він знову елегантно, як перед жінкою, пристукнув закаблуками.

Володя прокинувся. В кімнаті було темно, і юнак вирішив, що надворі ще ніч. Але тонкий сонячний промінь несміливо простягся на підлозі.

Володя підійшов до вікна. Воно було затулене знадвору, і промінь пробивався крізь єдину невеличку щілину. Отже, вночі, коли юнак спав, вікно затулили. Це, звичайна річ, було зроблено для того, щоб Володя не міг спостерігати, що робиться на подвір'ї.

Юнак знову відчув себе в'язнем. У нього віднято не тільки волю, а навіть денне світло.

Ніч минула тривожно. Володя бачив кошмарні сни. Але вранці, побачивши затулене вікно, юнак знову відчув, що кров у нього гаряча й бурхлива і що він має досить сили, щоб не стати навколішки перед самураями.

Цілий день просидів Володя в темній кімнаті. Двічі приносив їжу вартовий, але юнак майже нічого не їв. Мучила невідомість Напевно, самураї довідалися, хто він. Що його чекає?

Тривожили думки: куди він потрапив? Чи можна вірити офіцерові, що це не концентраційний табір? Яка, нарешті, різниця! Однаково він ув'язнений самураями! Чи то ж доведеться тепер утекти?

Яке безглуздя! Бути на волі і знову потрапити в полон!

Були хвилини, коли сльози душили Володю. Потім підповз розпач. І тоді мимоволі з'являлася думка про те, чи не краще все скінчити? Дуже просто — розбігтися, нахилити голову і з розгону — тім'ям об стіну!

Володя докоряв сам собі, лаяв себе.

— Боягуз! — шепотів він. — Ти злякався? Батько сподівається твоєї допомоги, а ти думаєш про самогубство!

Він шукав найдошкульніших, найуразливіших слів. Він кусав собі губи, він проклинав свою легкодухість,

І розпач минав. Було гірше, коли, катований, лежав він у самурайській в'язниці, коли так далеко були всякі надії на порятунок. Народжувалось переконання, що все можна перемогти.

І юнак готовий був як слід зустріти офіцера. Ще в коридорі почув Володя його кроки й голосну розмову з вартовими.

Офіцер увійшов веселий, з усмішкою, яка не сходила з його обличчя. В ту ж мить у кімнаті спалахнула електрична лампочка.

— Вам доведеться пробачити нам за деякі неприємності, яких ви зазнали, — офіцер махнув на вікно. — Я вже віддав наказ зняти запону…

— Яке ви маєте право знущатися з мене? — гукнув Володя.

Офіцер простяг юнакові цигарку.

— Не курите? Даремно. Хвилюєтесь теж даремно. Я виконував відповідні інструкції. Повинен вам сказати, що ми довідувалися про вас у головній конторі лісорозробок Фуксімо. Ви самовільно залишили роботу і навіть не схотіли одержати платні, яку контора утримала з вас як штраф. Тепер усе гаразд, хоч вашу особу ще перевірить особисто представник поліції. Я можу повернути вам ваші документи.

Офіцер простяг довідки і жетон.

— Гроші вам теж повернути, чи, можлива річ, вам спаде на думку віддати частину їх мені на схованку?

Володя зрозумів. Офіцер вимагав хабара.

— Пан офіцер, — відповів юнак, — безперечно, може залишити на схованку п'ятдесят ієн.

Володі не шкода було віддати всі гроші, аби офіцер випустив його звідси. Але назвати більшу суму він побоявся, — це могло викликати зайве підозріння.

Офіцер з чарівливою усмішкою відрахував Володі сто п'ятдесят ієн. Про срібні гроші він «забув».

— Розумію, — сказав він, — що таку суму, як у вас, звичайний дроворуб не заробить. О! У вас є інший надійний заробіток.

Володю дуже стурбувало, що його має перевіряти поліція. Можливо, що його перевірятиме Лихолєтов. Коли навіть і не він, то однаково небезпека викриття надто велика.

— Коли у вас немає для мене ніякої роботи, — сказав Володя. — то я гадаю, що мені можна вільно покинути ваші володіння, пане офіцер.

— Володіння! Хі-хі-хі… Це ви сказали надзвичайно влучно. Дійсно, я — комендант цих… володінь. Будемо друзями. Я — Фудзіта.

— Пане Фудзіта, я пам'ятаю вашу пораду не цікавитись місцем, куди я потрапив. Але я повторюю своє запитання: чи вільно мені…

— Пробачте, — перебив офіцер, — я зовсім не гадав залишити ваше запитання без відповіді. Ви, звичайно, вільні, але вам не вільно вийти звідси. Тобто я хотів сказати, використавши ваш дотепний вислів, — не вільно залишити мої володіння. Це залежить, на жаль, не від мене, але закону не можна переступити.

Володя зрозумів, що офіцер хитрує. Ніякої волі не було. Він, Володя, залишився в'язнем.