Чтение онлайн

–  Ви не любите купатися?
– спитала вона, хитро посміха-ючись.

Я почервонів і промимрив щось незрозуміле.

Вона потрусила головою, при чому бризки полетіли на всі боки.

–  Тут фантастично, правда? Я завжди сюди їздю, коли є машина, але це так рідко буває… А вам не сподобалось?

–  Чого ж… - під її пильним поглядом я ладен був крізь землю провалитися.

–  Тоді ще покупаємося, добре?
– дівчина нахилилася, від чого я гикнув, видобула із своїх речей гребінець та заходилась розчісувати блискуче волосся. Слава Богу, погляд її при цьому сховався, і я зітхнув з полегкістю.

–  А ви ніколи не думали, чому океан - він, а море - воно?

–  Чесно кажучи, ні.

–  А я зараз зрозуміла. Океан - він, тому що не просто тримає мене, коли купаюсь, він обіймає, сильно, як чоловік, притискає, здається, навіть мацає. Вам так не здається? І знову погляд з-під волосся.

Я розсміявся.

–  Ні, мене він не мацає.

До речі, може, і справді океан - чоловік, тому мені його обійми не сподобалися.

Я, щоправда, примусив себе ще раз зануритись у ці обійми, але це було пізніше, коли сонце стало хилитися долу. Я трохи призвичаївся до свого оголеного становища і навіть збудження, що виникало при кожному наближенні моєї супутниці, вдавалося тамувати.

У голові достиг чудовий план.

Треба затриматися тут якнайдовше, а дорогою назад, чи прямо тут, в її улюбленому океані, скінчити справу. Скільки можна воловодитись? Я повинен її вбити, як би там не вихилялися стегна і не дражнили солоні від води груди.

Вона лежала собі, заховавшись за стінкою з гальки від противного вітру, і засмагала в косих сонячних променях, а я стояв та думав думу.

Сусіди наші почали збиратися додому. Від компанії відокремилась молода дівчина та пішла до океану, на ходу розв’язуючи купальника. Біля самої води вона зняла його зовсім і заходилась полоскати у хвилях, низько схилившись.

–  Підглядаєте?
– моя супутниця підвелася на лікті.

–  Чому зразу підглядаю? Дивуюсь.

–  Та я жартую.

–  А я не жартую. Я дивуюсь. От зараз вона прополоще одяг і повернеться до своїх гола. Питається, а чого ж вона раніш у купальнику засмагала?

–  Біс її знає, - моя супутниця сіла, гойднувши грудьми.
– Це місцеві. Вони тут взагалі до одягу дивно ставляться. Хоча й католики. Туристи - ці або вдягнуті, або ні, а місцеві… А чого ви під вітром? Сідайте до мене, тут затишок, - вона поплескала по піску поруч із собою.

Я послухався. За стінкою дійсно було затишно, мабуть, тому їх тут і понабудували.

–  Ми вдома теж голі купалися, - сказав я, - тільки вночі. Ви вночі купаєтесь?

Вона здвигнула плечима.

–  Давайте лишимось до ночі, - запропонував я. Моя супутниця не відповіла, і я витлумачив це як згоду. Принаймі не спротив. Проте не обов’язково чекати ночі - головне, щоб сусіди пороз’їздились. Он як ці, до яких повернулася гола дівчина з випраним купальником, за кілька хвилин повдягали штани та гайнули геть у своєму мікроавтобусі. Згадають вони мене потім. Звичайно, згадають. А я і не буду критися. Зараз, коли всі роз’їдуться, я її просто втоплю, а тоді побіжу, тобто поїду до найближчого селища по допомогу. І приїду з людьми, і ми її довго шукатимемо, але знайдемо, скоріш за все, тільки вранці, бо в пітьмі нічого не розбереш. Ночі тут темні.

–  Що з вами?

–  Га?
– отямився я від думок, коли супутниця штурхонула мене за плече.

–  Я вам говорю, а ви не відповідаєте. Ви про щось таке думали?.. Боже, які у вас очі! Що ви на мене так дивитесь?

Я заплющився і потрусив головою, потім посміхнувся:

–  Нічого, це я просто замислився. Ходімо купатися?

–  Ходімо. Але ви на мене так подивилися, що я злякалась.

–  То нічого, - я перший підскочив та подав їй руку. На обрії виднілося ще кілька компаній, тому лишався час скупатись та обсохнути перед нічним, останнім разом.

Я грайливо поплескав дівчину по стегнах. Вона посміхнулась. Вона явно була не проти, та і я був не проти, не виключено, що таки зважуся трохи пізніше, перед купанням. Тоді легше піде, вона буде мені більше довіряти. Я знаю. У мене вже був досвід.

Ми з розгону шубовснули у хвилі і почали гратися там, як у дитинстві. Я притискався до неї, а вона дражнила і вислизала з обіймів. Так буде і потім, тільки це буде насправді, і коли я її впіймаю, то вже не випущу. Я ганявся за нею, здіймаючи купу бризок, а вона не давала себе схопити та сміялася, перекриваючи звук океанського прибою. Але от нарешті я її впіймав, схопив за шию і несподівано для себе занурив з головою у воду. Вона заборсалась, немов риба у сітці, але я тільки міцніше стискував обійми. Її опір слабшав під моїми руками. Отак буде і потім вночі, тільки тоді вже я її не відпущу, а тепер… Дівчина все слабше рухалась. Я підвів голову, озираючись навкруги. Ні, ще не час. Оно компанія збирається, і оно ще хтось у воді. А шкода. Із невимовним жалем я пустив її, і в наступну мить вона випірнула з води з величезними, як блюдця, очима, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Це була настільки кумедна картина, що я не витримав і засміявся вголос.

–  Ви… ви… здуріли?
– вона відпльовувалась та віддихувалась, а я сміявся і нічого не міг з собою поробити.

Вона навіть вдарила мене кілька разів в груди своїми кволими кулачками.

Нічого, дівчинко, нічого. Наступного разу я тебе вже не відпущу.

–  Ви… ненормальний, так?
– спитала вона на березі, все ще відпльовуючись.

–  Ні, я просто пожартував.

–  У вас невдалі жарти.

Я розвів руками.

–  Я ж могла захлинутися.

Наступного разу…

Щоби якось спокутувати свою провину, я раптом схопив її в обійми і припав губами до солоних від океанської води грудей.

Вона заборсалась, і я її відпустив.

–  Не чіпайте мене, чуєте!

–  Не буду, не буду.

Вона схопилась за груди, немов стираючи з них мої доторки.

–  Пробачте, - попрохав я.
– Це був справді невдалий жарт.

–  Не чіпайте мене, - вона відійшла ще на крок.

Я зупинився на місці.

–  Вже не чіпаю. Ходімо разом.

–  Не хочу. Мені треба заспокоїтись.

–  Так я і заспокою.

–  Не треба. Ідіть. Я сама заспокоюсь. Пройдуся берегом, прогуляюсь.

В її голосі та постаті було стільки рішучості, що я вирішив не сперечатися і неквапом повернувся до нашого бівуаку. І, лягаючи за прикриття стін, озирнувся. Дівчина стояла в червоних променях заходу та проводжала мене поглядом, тоді обернулася та дійсно пішла вздовж океанської кромки, гола і досконала, одна серед величезного простору.

Заспокоїться і прийде. Нічого, нікуди не дінеться. Одяг же тут, у мене. Я ліг долілиць та став сумлінно ловити білою шкірою останні краплини сонця.

Темніє тут дуже швидко. Наче світло вимикають. З точки зору географії це пояснити можна, а от звикнути важко. Коли я за короткий час підвів голову, вже споночіло. Океан шурхотів у пітьмі, накочуючи свої величезні хвилі на наш маленький острівець. Навколо не було жодної душі. Лише далеко світилися кволі вогники селища. Туди я і побіжу по допомогу. От зараз ця навіжена прийде, скупаємося. Я вдивлявся у сутінки, намагаючись розгледіти там свою супутницю, але марно, вона не з’являлась. Швидко темніло. Чесно кажучи, я починав хвилюватися. А може, я заснув, і вона повернулася, вдяглася… Ні, весь одяг, до ниточки, був на місці. А без одягу куди вона могла піти? Нікуди. Я звівся та пішов у темряву, назустріч їй. Дійшов до прибою. Океан лоскотав ноги.