Чтение онлайн

Ні, це була фантастична картина. За мить, придивившись, я помітив мільйон розбіжностей у нього з батьком - і зачіска не така, і родимки на обличчі, і ще багато чого, але з першого погляду сплутати було простіше простого. Це ж треба!

Мабуть, очманілість чітко позначилась на моєму обличчі, бо медсестричка ступила крок назустріч:

–  Ви чого? Злякались чогось?

Але я від здивування навіть не відповів.

–  Григорію Олексійовичу, скажіть бабі Любі. Вона знову налякала мені хлопця. Вона весь час їх лякає.

–  Добре, скажу, - погодився лікар і пішов собі далі, зауваживши наостанок.
– Дитину занесіть на місце. Годі вже.

Він віддалявся темним коридором, а я дивився йому вслід, не можучи отямитись від такої несподіваної схожості.

–  Вона справді більш не буде, - пояснила неголосно мені над вухом сестричка.
– Баба Люба - мати нашого Григорія Олексійовича, тому він єдиний, хто має на неї вплив.

Згорток в її руках раптом завовтузився, скривив і без того криве обличчя і загорлав на всю міць своїх маленьких легенів. Він кричав басом, гучно і вимогливо.

Я впізнав цей голос. Саме так і повинен був кричати мій син, Микитенко-молодший.

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа у далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:

–  А навіщо на антені, - і вказує на параболоїд СОНа, - по краях насвердлені отвори?

Дивиться студент - і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що - поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно - що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:

–  А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір?
– і знову на СОН вказує.

А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань - спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене - і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська - невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена - тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.

От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.

–  Та-ак, - із видимим задоволенням підсумував професор Земецький.
– Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь як слід.

Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.

–  От гадюка!
– люто зашепотіла Тетяна.
– Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.

Я причинив двері і голосно підтвердив:

–  Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей - падлюга порядна.

Проте, якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.

–  Ти знаєш… - щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку.
– Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.

Я тут-таки погодився з нею.

А потім ще раз.

Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш - чимось завжди треба жертвувати.

–  Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?

–  Угу.

–  Не “угу”, а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.

Врешті-решт нам пощастило - чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри - станції СОН-6.

Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними - в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів, які ніколи не знали посмішки. Колишній полковник Земецький, за теперішнім своїм фахом багато спілкуючись з молоддю, добре розумів недосконалість людей, а тому кохався тільки на техніці.

–  До вашої бригади приєднається ще одна студентка. З п’ятої групи, - нудним голосом повідомив професор, тоді з помітним жалем ввімкнув нам живлення та, недовірливо оглядаючись, пішов катувати вечірників.

Третьою в нас виявилась Юлька, завзята зубрилка з паралельної. Вона, звичайно, трапила сюди не так, як ми, двієчники, а через хворобу, бо навіть професора Земецького Юлька завжди проходила з першого разу. Чесно кажучи, я не відчув особливого ентузіазму, тому що не люблю її за пихатість та всезнайство, але врешті-решт вирішив, що і з відмінниці може бути користь.