Чтение онлайн

— Мені здається, я вас розумію, — відповів нарешті лікар. — Припустімо, я дам вам слово честі, що всім неприємним подіям на «Летючому шквалі» є виправдання, вагомі виправдання… навіть, скажу вам, дуже вагомі.

— Це означало б для мене дуже багато, — відповів я.

— Скажу більше, — провадив він. — Припустімо, що я був би там чи ви були б там і сталась би певна подія, — невідомо, як би ми повелися після неї. А тепер зрозумійте мене. Я відкрию вам те, щоб мені відомо. Ви досить прониклива людина, аби розуміти, як повівся я. Дуже прошу вас зробити висновок з моїх дій стосовно тих фактів, про які я знав і яких не мав ні підстав, ані прав повідомляти вам.

Не берусь передати емоційну, сповнену глибокого переконання мову лікаря Еркварта. Той, хто не чув його слів, може подумати, що він лише морочив мене загадками; але я сам, вислухавши його, дістав добрий урок і приклад люб'язності.

— Дуже вдячний вам, — уклонився я. — Відчуваю, що ви сказали куди більше, ніж я маю право у вас випитати, і саме стільки, скільки могли. Я приймаю це як знак довір'я і постараюсь його виправдати. Сподіваюсь, сер, ви дозволите мені вважати вас другом.

Він промовчав, а потім недвозначно й сухувато запропонував мені вернутися до товариства. Та коли ми повернулися до кают-компанії, він з дружньою фамільярністю поклав мені руку на плече й весело мовив:

— Я прописав містерові Додду склянку нашої мадери! Більше мені не доводилось зустрічатися з Ерквартом, але він так чітко закарбувався в моїй пам'яті, що й нині я ніби бачу його. Та й як міг я забути його після тієї розмови? Придумати» теорію, що пояснювала б усі таємничі обставини, пов'язані з «Летючим шквалом», було дуже важко, але придумати теорію, що пояснювала б, яким чином головна дійова особа заслужила прощення і навіть повагу або, в крайньому разі, співчуття людини, подібної до доктора Еркварта, — придумати все це було понад мої сили. Тож на цьому мої відкриття й кінчилися. Я не вивідав нічого нового, поки не взнав усього.

Тепер моєму читачеві відомі всі факти. Чи виявиться він проникливішим, ніж я, а чи, як і я, скаже, що йому не до снаги знайти їм пояснення?

Вище я досить неприязно відгукнувся про Сан-Франціско, однак мої слова не варто розуміти буквально: навряд щоб ізраїльтяни висловлювали похвалу землі фараона! І місто добре помстилося мені, коли я повернувся. Ніколи ще воно не було таке прекрасне: сяяло сонце, повітря було чисте й свіже, на обличчях перехожих світилися усмішки, в петлицях яріли квіти. І поки я йшов до контори, де тепер працював Джім, моє похмуре обличчя здавалося, либонь, тьмяною плямою на тлі загальних веселощів.

Контора, яку я шукав, містилась у вузькому провулку й займала старий ветхий будиночок. На ньому виднівся напис: «Друкарня Франкліна Г. Доджа», а нижче (недавно, бо фарби були свіжі) — попередження: «Тут працюють лише білі».

Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя — хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь — це пусте повітря!

__ Джіме! — гукнув я нарешті.

— Лаудене! — вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.

За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.

— Друже мій нещасний! — мовив я.

— Слава богу, нарешті ти повернувся! — схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.

— Я не привіз тобі втішних новин, Джіме…

— Ти приїхав, і кращої новини мені не треба, — відповів він. — Як мені не вистачало тебе, Лаудене!

— Я не зміг зробити того, про що ти писав мені, — сказав я, стишивши голос. — Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг…

— Кинь! — зупинив мене Джім. — Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя, — о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі — сама великодушність, воістину — одкровення боже!

– Я радий за тебе, — сказав я. — Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.

— Отже, «Летючий шквал» підвів нас? — зітхнув Джім. — Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.

— Підвів — не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня, — звернув я на інше. — Як із банкрутством?

— Тобі поталанило, що тебе тут не було, — відповів він, похитуючи головою. — Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В «Оксіденталі» написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій — що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на «Летючий шквал»… Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.

«Ще б пак ти зрозумів!..» — подумав я, а вголос сказав:

— Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось?

— Ну, про це ми ще поговоримо, — сказав Джім, раптом сполошившись. — Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче — адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.

Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про «Летючий шквал». Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.

— Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! — мило усміхалася вона. — І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! — додала вона грайливо. — Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?

Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.

— Ну, ви ніколи не викажете товариша! — так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.