Чтение онлайн

Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.

— Бачите, містере Лаудене, — вигукнула Меймі, — ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.

Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з'ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він — чого я довіку йому не забуду! — незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на «Летючому шквалі». Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.

— А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! — вигукнула Меймі, коли я змовк. — Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.

Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.

— І не старайтесь, — заперечила Меймі, — я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: «Вище голову!» (здається, він сказав саме так) — під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене… Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.

— Меймі! — вигукнув я. — Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом — добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.

— Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден, — заперечила Меймі.

— Як це не може? — обурився я. — Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?

Незабаром з'явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.

— Лаудене, — сказав він, — ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.

— Спочатку поговорімо про справи, — мовив я, намагаючись — уже вкотре! — придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі. — Я хочу знати всі подробиці банкрутства.

— Ну, це вже справа давня, — махнув рукою Джім. — Ми заплатили по сім центів за долар, і це ще наше щастя. Судовий виконавець… — Тут його обличчя звело судомою, і він звернув на інше: — Все це уже позаду, й мені хотілося б знати подробиці історії з бригом. Я не все розумію, і мені здається, тут щось є…

— В самому судні, однак, не було нічого, — сказав я, силувано усміхнувшися.

— Саме це я й хотів би з'ясувати до кінця! — підхопив Джім.

— Але чому ти не хочеш розповісти про банкрутство? Ти ніби намагаєшся уникнути цієї теми, — зауважив я і відразу зрозумів, що бовкнув зайве, бо Джім уколов мене тим самим:

— А ти наче намагаєшся уникнути розмови про бриг. Шляхи до відступу були відрізані, і винен був я сам.

Друже мій, якщо ти так наполягаєш — будь ласка, — відповів я і почав весело й жваво оповідати історію нашого плавання. Я говорив піднесено й змальовував острів та бриг, я передавав мову Андерсона й китайця, я весь час нагнітав тривогу… І я уникнув фатального слова. Я так вдало підтримував напругу розповіді, що вона так і не розрядилась. І коли я замовк — сказати «закінчив» я не наважуюсь, бо ніякого кінця не було, — Джім та Меймі втупились у мене з подивом.

— А далі? — спитав Джім.

— Це все, — відповів я.

— Але як ти все це пояснюєш?

— Ніяк.

Меймі похитала головою.

— Сто чортів, таж за нього давали шалені гроші! — вигукнув Джім. — Тут щось не так, Лаудене. Це ж явна нісенітниця! Я бачу, що ви з Нейрсом зробили все можливе — отже, вас пошили в дурні! Я певен, що опій і тепер на судні, і будь певен, я до нього ще доберусь!

— Але на ньому нічого нема, повір мені. Крім старого дерева та заліза, — мовив я.

— Ось побачиш! — стояв на своєму Джім. — Тепер уже я вирушу сам і візьму з собою Меймі. Лонгхерст не відмовить мені в сумі, достатній для того, щоб зафрахтувати шхуну. А ти чекатимеш мене тут, поки я обнишпорю судно.

— Ти не зможеш обнишпорити його! — вигукнув я. — Ми його спалили.

— Спалили? — вражено перепитала Меймі, схопившись із стільця, на якому вона сиділа склавши руки і спокійно прислухаючись до нашої розмови.

Запала тривожна мовчанка.

— Пробач, Лаудене, — обізвався нарешті Джім, — але на біса ви його спалили?

— Нейрс вирішив, що так буде краще.

— Це, мабуть, найдивніше з усього, що ми тут почули, — зауважила Меймі.

— Справді, Лаудене, це якось несподівано, — докинув Джім, — і навіть кінець кінцем безглуздо. Навіщо тобі… навіщо було Нейрсові палити судно?

— Не знаю. А яке це має значення? Адже ми зняли з нього все, що можна було зняти.

— Отут ти й помиляєшся! — вигукнув Джім. — Я не сумніваюсь: ви недогледіли головного.

— А чому ви так упевнені, що на ньому нічого не лишилося? — спитала Меймі.

__ Ну як мені це пояснити! — я був у розпачі. — Ми оглянули кожну щілину і впевнилися, що ніде нема ніякої схованки. Це все, що я можу сказати.

__ Я дедалі більше переконуюсь… — мовила Меймі багатозначно.

Джім поквапився втрутитись:

— Єдиного я не розумію, Лаудене: невже ти не збагнув, що вся ця історія з бригом дуже дивна? Чому вона не вразила тебе так, як мене?

— Е, що тепер говорити! — вигукнула Меймі, підвівшись. — Містер Додд не збирається відкривати нам, ні що він думає, ні що він знає…

— Меймі! — обурено перепинив її Джім.

— Нащо тобі жаліти його, Джеймсе? Адже йому тебе не жаль! — не вгавала Меймі. — Як бачиш, він цього й не заперечує. І він не вперше виявляє таку стриманість! Чи ти забув, що він знав адресу Діксона, але сказав про це, коли той уже здимів?

Джім благально глянув на мене — ми вже всі троє стояли.