Чтение онлайн

— Ти ще дрімаєш? — шпигонув мене Радан і голосно зареготав. Він був веселий, любив посміятись.

— Ні, вже прокинувся, — відповів я.

— То підеш з нами?

Чи піду з «ними»!.. Для чого Радану треба було це підкреслювати? А втім, для романтиків характерна безсердечність.

— Піду, — обізвався я.

За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавній римській дорозі, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путівець, що лежав, наче прибита змія, серед лісових хащів. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранітних споруд, до половини зариті в землю, вкриті мохом, порослі папороттю і травою.

У Радана була поетична вдача, і тому він помічав лише звалені бурею або висохлі дерева і з жалем хитав головою:

— Б'юсь об заклад, — палко вигукував він, — з одного цього дерева вистачить дров для трьох міських хлібопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, які можна зробити крокви для будівель!

І зітхав, бо був сентиментальним.

— Так і згниють. Шкода!

Я не був поетичною натурою, але ці мізерні рештки римського шляху спрямовували думки до античності, до часів Трої; в уяві поставали стрункі ряди когорт, великі каравани, навантажені шовками, золотом, порфіром і іншими дивами. Але я не захоплювався ні золотом, ні шовками, не хвилювало мене і військове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись і зникали на широкому кам'яному шляху, а я навіть не звертав на них уваги.

Я думав про далеке минуле, а Теменужка й Радан бігали по дорозі або зникали в лісі і зривали якийсь гриб, після чого довго сперечались, — отруйний він чи ні.

А я мріяв про себе: якби не Радан, що розважає її такими поетичними дрібницями, як, приміром, гриби, якби з нею був тільки я… О, тоді вона б одразу побачила, що таке доросла позитивна і розсудлива людина. Я б не розважав її підрахунками, скільки кубометрів дров можна нарубати з того чи іншого гнилого дерева, а повернув би її уяву до античного часу і закінчив би прислів'ям: «Так минає слава світу». Справді, які гриби — чи то печериці, чи сироїжки або мухомори, — які гриби можуть зрівнятися з такою серйозною і у найвищій мірі цікавою розмовою?

Та я, на жаль, був не сам. І тому мовчав. Нехай все-таки вона побачить, що я серйозна людина. А може, буде збентежена моїм мовчанням? Може, підійде до мене й запитає: чого мовчиш, що з тобою? Але я нічого їй не відповім. Тільки всміхнусь.

В обід ми дістались до кооперативної мандри [місце виготовлення бринзи та масла]. Вівчарі зустріли нас гостинно, почастували кислим молоком і свіжою бринзою. Три години минуло, поки Радан роздивлявся кошари і збагнув технологію виготовлення масла та сиру.

Потім, коли ми вже далеченько відійшли від мандри, то на роздоріжжі, де шлях розходився трьома вузькими стежками, густо вкритими опалим листям, почали сперечатись: Теменужка казала, що треба йти прямо, я — ліворуч, а Радан — праворуч. Теменужка наполягала, щоб ми слухались її: торік вона йшла з батьком у гості саме цією стежкою, що вела на верхню вулицю села. Радан пригадав, як три-чотири роки тому він був у селі Цвят в якійсь справі і на цьому перехресті повертав праворуч. Мені не доводилось ходити в це село, але, щоб справити враження обізнаної людини, я зневажливо посміхався і мовчки вказував ліворуч. Навіть пішов по стежці, безтурботно посвистуючи.

Не знаю, що змусило їх піти слідом за мною. Може, вони просто не хотіли поступитись одне одному, а може, я вплинув на них своєю впевненістю, але Радан і Теменужка поплентались за мною, і я на мить заціпенів: а коли ця стежка не приведе ні в яке село Цвят?.. А тягнеться на південь, до кордону?

Ви скажете, — чому не глянули на сонце і не зорієнтувались принаймні в основних напрямках?

Річ у тім, що на той час небо затягли хмари і не можна було розібратись, де сонце, і чи взагалі воно є. Більше того, ми навіть не бачили горизонту: попереду, позаду, збоку — всюди був ліс, рівний, густий, темний.

Отак ми пішли, і я зовсім знітився. Було цілком ясно, що по стежці, якою ми пробирались, давно не ступала людська нога.

Так йшли годину, дві. Почало смеркатись, надходила ніч, а попереду ніякого села не було видно. Теменужка перестала співати, Радан усе уповільнював кроки і зрештою зупинився.

— Я пропоную влаштувати бівуак, — сказав він. — Може, це неприємно, але зате розумно. Оскільки ми пішли навмання, то можемо наскочити на якийсь прикордонний пост. Якщо вже не опинились за кордоном.

Теменужка прикусила губу, а я, не знати навіщо, присів і почав зав'язувати шнурок на черевику.

— Завтра я вилізу на якесь високе дерево і розберусь, де ми знаходимось, — сказав Радан. — Зараз треба тільки більше витримки і впевненості.

— Та що ж це?.. — обізвалась Теменужка і зразу ж замовкла. Вона, певно, хотіла щось сказати, але голос їй урвався. Мені здалося, що її душать сльози, і хотів був уже просити пробачення й вилаяти себе останніми словами.

— Нема нічого страшного, — заспокійливо заговорив Радан. — У Теменужки є з собою ковдра й пальто. Назбираємо листя і зробимо їй постіль. А ми запалимо багаття і будемо цілу ніч вартувати біля нього.

— Гаразд, — промовив я, — будемо вартувати.

— А якщо на нас нападе якийсь звір? — злякано спитала Теменужка.

— Які там звірі! — розсміявся Радан. — Я чув, що тут трапляються тільки шакали та дикі кабани. Це не так уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!

Він витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський ніж.

— Це не дуже певна зброя, — зауважив я.

— Так, — сказав він. — Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.

Він відступив на кілька кроків назад, взяв ніж за колодочку, націлився в тоненьке деревце і кинув. Сталеве лезо просвистіло в повітрі.

— Йдіть подивіться, — підвів нас Радан до деревця.

Ніж встромився глибоко — більш як на два сантиметри — у надтріснуту кору.

— Здорово! — вигукнула Теменужка. — Ти герой!

Я знизав плечима і глянув на небо, щоб дізнатися, чи буде дощ. Але нічого не побачив за густими кронами дерев. А втім, я й так знав, що нічого не побачу. Однак все ж подивився.