Чтение онлайн

Хто був більше зляканий — ми чи Андрій — не можу сказати. І потім, не знаю, що ми говорили один одному, які були наші перші слова? Пам'ятаю тільки, що він дав Теменужці свою пляшку і порадив їй ковтнути води. Потім і я випив трохи, це теж пригадую, — мабуть, дуже мучила спрага.

Сіли недалеко від ями. Андрій витяг коробку з цигарками і закурив. Цигарки були дешеві. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

— Куди ви йшли? — запитав Радан.

— На те місце, звідки ви йдете, — посміхнувся до нього Андрій.

Посмішка була така лагідна, щира І добродушна, що ми зразу ж відчули до нього симпатію.

— А раніше коли ви приходили на це місце? — продовжував розпитувати Радан.

— Торік, — відповів Андрій.

— А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрій якусь мить дивився на нього і знову всміхнувся. На цей раз посмішка була трохи сумна.

— У нас, геологів, «випадковість» має відносний характер, — сказав він.

— А ви хіба геолог? — радісно спитала Теменужка. — 3 бригади?

— Так, з бригади, — кивнув їй Андрій.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лікоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, він був жахливим скептиком.

Андрій підвівся.

Нас із Раданом вважали високими хлопцями, та він був принаймні на голову вищий за нас.

— Який ви здоровань, — засміялась Теменужка.

Він почав шукати щось у кишенях і, знайшовши дві карамельки, дав їй. Дівчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згодні, правда? Вона назвала його «здорованем».

— А ви куди дійшли? Напевно, до озера?

— Озера? — вигукнули ми майже одночасно. — До якого озера?

— А я думав, що ви хоробріші! — засміявся Андрій. — Як побачив вас такими блідо-жовтими, особливо дівчину, сказав собі: ці друзі не менш як півдня провели під землею. А ви навіть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивішого.

— Ми дійшли до першого повороту й повернулись, — сказав Радан. Помовчавши, він додав: — Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?

— І ногами б не поворушив! — засміявся Андрій. — Мене озера цікавлять остільки, оскільки становлять інтерес з погляду геології. А те озерце, про яке я згадав, просто западина — щось на зразок вирви, в якій збираються підземні води. А все-таки подивитись варто!

— А сталактити там є? — запитала Теменужка. — Ви, очевидно, йдете за сталактитами, признайтесь?

— Коли я був у вашому віці, то й мене хвилювали сталактити! — всміхнувся до неї Андрій. — А зараз мене хвилює інший мінерал, в мільйон разів цінніший за цю висульку.

— Золото! — вигукнув я. — Ви знайшли золото?

— Я нічого не знайшов, — сказав Андрій. — Але якщо знайду, то це буде цінніше золота.

Дивна людина! Плекає думку про мінерал, дорожчий від золота, а говорить так, ніби йдеться про звичайнісінький вапняк. На його місці я б сяяв від радості, задихався б, запевняю вас!

Андрій тимчасом витяг з рюкзака електричний ліхтарик, натиснув кнопку, щоб перевірити, чи він справний, потім обережно почепив його на крючок, пришитий на куртці під лівою кишенею.

— Як бачите, мій факел більш сучасний, ніж ваші, — підморгнув він нам. — Не димить і не обпікає рук. А найбільша його перевага в тому, що його носять на грудях. Раджу вам, якщо колись станете геологами, придбати такі ліхтарики. Вони дуже стануть вам у пригоді. Одна запасна лампочка та три батарейки — і ви забезпечені світлом на двадцять годин. І чисто, і практично, правда? — Він закинув рюкзак на спину. — Ну, що, — спитав він, — будемо розходитись?

Ми мовчали. Теменужка вийшла наперед; їй, видно, хотілося сказати щось важливе. Та не знаходила слів, — їй забракло сміливості. Переминаючись з ноги на ногу, вона ковтала слину і з тугою дивилась на нас, ніби шукаючи співчуття. Щиро кажучи, в ту мить мені дуже хотілось бути на місці Андрія, мабуть, тому, що він носив на грудях електричний ліхтар…

Андрій, піднявши молоток, на який спирався, збирався вже махнути нам на прощання рукою, як несподівано заговорив Радан:

— Ви, — сказав він, — не повинні йти в цей рудник. Ні в якому разі, — повторив він, — ви не повинні йти всередину… Якщо вам дороге ваше життя. Якщо ви не збираєтесь передчасно опинитись на тому світі.

Тоді я нічогісінько не знав про ті пригоди з берилом, які вам уже розповів. Тому я чекав, що Андрій посміється з Раданових слів, що він просто поплескає його по плечу і скаже: «Дивись за собою, хлопче», або щось подібне. Цього я чекав. А він відступив крок назад, лице його витяглось, брови зсунулись і нависли над очима.

— Ну, — сказав він і, помовчавши, закінчив: — кажи, Ідо ти маєш на увазі.

Повірте мені, цей чоловік, такий милий хвилину тому, відразу змінився, став схожий на яструба, що приготувався до смертного двобою, або ж, точніше, — на людину, що твердо вирішила вбити когось, аби за всяку ціну, всупереч всьому, досягти якоїсь таємничої мети.

— Там бікфордів шнур, на повороті! — вигукнула Теменужка. І невідомо чому, підбігла й стала попереду Радана.

— Бікфордів шнур, — сказала вона. — Справжній. Радан працював з такими шнурами. Маленький кінчик висить. Ми всі троє його бачили.

Я стояв трохи збоку від Андрія, і, не знаю чому, мій погляд прямо прикипів до його руки, що стискала держак геологічного молотка. І я помітив, як пальці розтулились і залізо стукнуло об землю. Треба сказати, що цей звук чимсь мені дуже сподобався. Інколи і грубі звуки приємні для слуху.

— Не дивуйтесь! — сказав Радан. — Поворот галереї замінований. Чому і для чого, — доведеться встановлювати. Але йти всередину безглуздо. Треба зачекати.

— Навпаки, треба поспішати! — із злістю всміхнувся Андрій. — Дуже поспішати! Інакше буде пізно.