Чтение онлайн

Він зняв рюкзак, витяг з нього довгу вірьовку, змотану кільцем, і перекинув її через плече. Потім узяв десять залізних скоб і одну по одній напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кілограми, далі засунув за пазуху короткий молоток з гострим кінцем і потер руки.

— Є тільки одна небезпека — шубовснути в воду, — промовив він.

І Андрій почав лізти до скелі. Ця смужка, по якій він повз, була завширшки не більше трьох п'ядей. Під нею блищала чорна вода озера.

Я затамував подих. Хоч я і не боязкий, та в цю мить відчув, що в мене підкошуються ноги.

— Слухай! — гукнув він. — В рюкзаці є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.

Він розказав мені, як вийти з копальні на той випадок, якщо він утопиться чи розіб'є собі голову. В цю страшну хвилину він подумав про мене. Ось яка людина цей Андрій.

Далі справа йшла так. Він став на коліна і забив першу скобу. Через неї перекинув один кінець вірьовки, зробив петлю і надів її на пояс. Тепер він мав якусь опору, хоч і не дуже певну, став на ноги і забив другу скобу — вже над головою.

Розумієш? Він робив собі східці, вишукуючи природні щілини в скелі, як роблять, здається, альпіністи, коли піднімаються на стрімкі височини.

І так, східець за східцем, Андрій наближався до зеленої плити. Але скоби закінчились, а вона сяяла на півтора метра вище його голови. Він простягнув руку, — і молоток дістав до її краю. Андрій якусь мить постояв, потім піднявся навшпиньки, розмахнувся… Мені було видно, як щось відломилось і злетіло в повітря… Рука Андрія описала дугу. Невже щось схопив?

У цю мить скоба, на якій він стояв, покривилась, зігнулась, і я від жаху заплющив очі. Почув тільки, як вона задзвеніла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрій висів на вірьовці, тримаючись за неї одною рукою. У другій він стискав той шматок, який відколупав від плити. Нарешті він намацав ногою нижчі східці і, притримуючись одною рукою, зліз і почав посуватися по тій же вузенькій кромці.

Я бачив, як Андрій щось ховав у кишеню. Потім повільно, не поспішаючи, він поповз назад, до мене.

Не кажучи ні слова, він засунув руку в кишеню і розкрив долоню. Під променем ліхтаря я побачив два блискучих зернятка — два зелених камінчики, такі крихітні, наче той бісер, яким у нас обшивають святкові хустинки.

— Кришталевий польовий шпат, — прошепотів Андрій. Рука в нього тремтіла.

— Що це таке? — питаю.

Він відповів:

— Напевно, смарагд.

Я дивився на нього приголомшений, не вірячи своїм очам.

Андрій усміхнувся.

— Зернинки такі маленькі, що тільки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Мені здається, що вони прозорі, а прозорий берил — смарагд. Правда ж, вони прозорі?

Я тільки мовчки кивнув головою, а він схвильовано продовжував:

— Пліній Старший сказав: «Ніщо інше не має такого незвичайного зеленого кольору». Так?

— Так, — відповів я.

Андрій загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик і поклав у ліву кишеню біля серця.

Після цього ми безцільно блукали біля озера, знічев'я розглядаючи щілину у скелях. А за двадцять кроків далі ми знову набрели на сталактити. І тут кінчалась підземна галерея.

— Тепер для мене картина ясна, — сказав Андрій. — Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У східній частині середземноморського басейну, на думку істориків, було багато таких рудників. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тільки камінь, з якого я видовбав мізерні зернятка. Тоді був звичай — останній камінь лишати в дар богам.

Андрій довго дивився на зелену плиту. Ти собі уявити не можеш, якими очима він дивився на неї! Неначе там сиділа наймиліша, найчарівніша істота в світі і кликала його до себе, махаючи рукою.

Потім у раптовому пориві схопив мене за плечі і трусонув.

— Але ми не залишимо богам ані порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гніву. Ми видобудемо цей камінь, на зло всім богам, і подаруємо нашому природничо-історичному музею. Хай він прикрашає найкращий мінералогічний стенд!

Він провів рукою по чолі і нахилився наді мною.

— Ти легший і прудкіший. Може, підеш до табору бригади?

— Чого ж не піти? — відповів я.

— До табору рівно п'ятнадцять кілометрів. Дорога йде все лісом, лісом, прямо на схід. Власне, це не дорога, а напрямок, і ти йтимеш, орієнтуючись по компасу. Я дам тобі свій на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрій тебе вітає і просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певності…

Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорі, на горбі. Зайвим буде говорити тобі, що я не йшов, не біг, а летів. Андрій дав мені свій компас з позначками, що світилися в темряві. Він подарував його мені. Ось він, — правда, гарний?

Отже, я мчав лісом.

Ще не зовсім смеркло, як я наблизився до шляху. І відразу переді мною виріс високий чоловік з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, він мовчки стояв під дубом.

— Добрий вечір! — привітався я. — Ви, товаришу, з бригади?

Він оглянув мене з ніг до голови і якось неохоче відповів:

— З бригади. А що?

— Чи далеко до табору?

— Два-три кілометри.

— Дуже приємно, — сказав я. — Ваш товариш Андрій Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.

— Невже? — стрепенувся він. І зразу ж запитав: — А що він хоче?

— Нічого особливого, — засміявся я. — Тільки чотири залізні скоби. — І, наче біс лоскотав мені язика, я в кількох словах пояснив йому, для чого потрібні скоби.

Незнайомець відразу якось переплів ноги, ніби спутаний. Ні слова не сказавши, він витяг портсигар, дістав цигарку і прикурив. Сірник освітив його руку, — мундштук цигарки був золотий. До того ж я помітив, що вуса в нього фальшиві, бо під носом грим відділився і створив складку.