Чтение онлайн

— Не затримуйся, — попросила жінка так, ніби застерігала: «Будь обережний».

— Не хвилюйся… Я швидко повернусь.

Альберто поцілував жінку, спустився сходами вниз. На вулиці подивився на всі боки — хвоста не було. «Хоч дощу немає», — подумав він.

Мокрий асфальт — як дзеркало. Вогні, кольори, людські турботи — все відбивається в ньому.

— Он там, — вказав Раміро. Він сидів за кермом.

— Чудово. Висади мене, — озвався Густаво. — Цю частину роботи я маю виконати сам. Про всяк випадок постав машину біля входу.

В бібліотеці Густаво заповнив формуляр і зайшов до відділу технічної літератури, як підказав йому Раміро. Там зняв з полички три книжки і сів за столик, звідки міг бачити майже всю залу.

Лейтенант розгорнув книжку, витяг з-під светра аркуші паперу, заздалегідь покладені туди ще в готелі, і на чистій половинці аркуша почав писати нікому, навіть йому самому, незрозумілі закарлючки. Через кілька хвилин до зали зайшов Альберто.

Не встиг торгпред Куби сісти за столик перед стелажем, спиною до лейтенанта, як до зали зайшов чоловік у чорному піджаку.

Побачивши його, Густаво зітхнув глибоко, наче втомився від писанини, і заходився знову робити «виписки».

Альберто витяг жувальну гумку, розгорнув і вкинув до рота.

Густаво здивувався і розсердився: «Досить займатися дурницями. Головне — зв'язатися з ним. Можна ж щось придумати. Хоч це й нелегко — сидить тут отой йолоп у чорному піджаку. Вийти в туалет? Але ж той в чорному напевно не сам. Якого біса сидіти тут і цілий день дряпати папір закарлючками! Не. розумію, як може Альберто з таким задоволенням жувати гумку, як…»

І раптом сяйнула згадка: університет, студентські роки. Вік уже знав, що задумав Альберто. Це було так просто! З яким задоволенням розсміявся б зараз Густаво прямо в вічі агентам ЦРУ! В часи, коли телевізійну камеру можна сховати в книзі, коли винайдено рушниці, які стріляють кулями-мікрофонами, і мікрофони, які можна проковтнути за обідом і навіть не помітити цього, коли в крапці над «і» можна помістити цілий мікрофільм, коли вся електронна наука на озброєнні таємних служб імперіалістичних держав, придумати таке страшенно смішно!

— Альберто вийшов кілька хвилин тому. За ним ув'язалися два типи, — повідомив Раміро, поки вони йшли до машини.

— Так, я знаю, — сказав Густаво. — Один — у сірому плащі, другий — у чорному піджаку.

— Саме так. Поїдемо за ними?

— Ні, — відповів лейтенант. — Не треба.

Вони сіли в машину. Раміро сказав:

— То що, Франку, завадили оті два типи і нічого не вдалося зробити?

— Мені не вдалося, а от Альберто вдалося, і немало.

Лейтенант витяг з кишені папірець зі слідами жувальної гумки, розгорнув і прочитав уголос:

«Вони хочуть отримати план або інформацію про цех «С» нафтоперегінного заводу імені Ньїко Лопеса. Я повинен подати їх завтра до дев'ятої години ранку. Якщо не виконаю, синові загрожує смерть. Жду вказівок».

— Ну й сволота! — вигукнув Густаво.

— Що робитимемо? — запитав Раміро.

— Треба якнайшвидше зв'язатися з Гаваною. Вони скажуть.

— Франку, а як Альберто вдалося передати записку?

— Потім розповім, а зараз поспіши, ще багато роботи.

До сьомої вечора Густаво закінчив докладний звіт і передав його прямо в Департамент державної безпеки по прямій лінії зв'язку, як вказав йому капітан Антоніо Велосо.

Через кілька хвилин Гавана відповіла: чекати вказівок, їх він отримає не пізніше восьмої ранку наступного дня. Густаво знав, що це — мінімальний термін, який дозволив би йому підготуватися до зустрічі Альберто з агентами ЦРУ. Якщо він не вкладеться в цей час, то Альберто прийме рішення, яке поставить під загрозу його сім'ю. Густаво знав Альберто вже багато років і був переконаний у цьому.

Густаво скинув окуляри. Від втоми боліли очі. Ковтнув кілька таблеток, щоб не заснути, прийняв душ.

Раміро приніс лимонад і бутерброди. Поки Густаво їв, Раміро без кінця розпитував його про Кубу.

О восьмій вечора з'явився Карлос.

Об одинадцятій вечора Раміро приніс цигарки і термос із кавою.

На годину ночі в попільничці вже було двадцять чотири недопалки, а розмові не видно було кінця.

О пів на третю їх потягло на сон. Раміро влігся на тахті.

— Добре, товариші… А-а-х… Я трохи посплю.

О пів на четверту вже вичерпані були всі теми розмови, очі почервоніли.

— Ти ж не засни!

— Ні, що ти!

О пів на п'яту вже й диму від цигарок не лишилося.

— Поглянь, може, в тій пачці ще щось є.

— Ні, я випалив останню.

— Густаво!

— Що?

— Нічого…

А о шостій ранку три пари очей вп'ялися в радіограми, які тримав Густаво.

— Чудово! — сказав Густаво, склав аркушики, розправив на собі костюм.

— Раміро, розігрій мотор. Виїжджаємо негайно.

Четвер, 21 березня.

Червоний «фіат», в якому їхали Раміро і Густаво, зупинився за два квартали до пункту автосервісу. Переконавшись, що навколо нема нічого підозрілого, Густаво вийшов з машини.

Світало. Холод просочувався крізь одежу.

— Почекай мене десь за квартал, — сказав лейтенант Раміро. Пункт автосервісу — це заправна станція, ремонтна майстерня і простора стоянка для машин.

«Десь тут стоїть «додж» Альберто», — подумав лейтенант, проходячи повз майстерню.

Заглянув у вікно. Там горіло світло і чоловік у комбінезоні вибирав на стелажах запасні частини. Отже, розрахунок на те, що механік нічної зміни лише заправлятиме машини бензином, а в майстерні та на стоянці нікого не буде, не виправдався.