Чтение онлайн

Через Скнилівське поле їхав якийсь пан, а що коні його вже зголодніли, то послав візника з серпом, аби нажав вівса. Візник зробив, як велів пан, але забув серпа на полі.

За якийсь час прийшли скнилівці подивитися на своє поле і почали дивуватися, що то так файно овес випасло. Так рівненько – одна лише стерня стирчить. Ніколи раніше скнилівці серпа не бачили, бо висмикували збіжжя руками.

Аж бачать – лежить щось кривеньке, гладеньке і до сонця виблискує, наче скарб.

– О-ой, то щось має бути недобре, – злякалися вони, – коли таке маленьке, і стільки вівса з'їло.

– Давайте, поки не пізно, заб'єм!

Хтось ухопив палицю в обидві рук„та й бух по серпу. А той – бриць! – угору підскочив, крутнувся і впав згори рудому Кузьові на карк. Кузьо заверещав, а тут його сусіда вхопив серпа за ручку і потягнув щосили до себе. Як шарпнув, так голову і відтяв.

– Стривайте, – втрутився війт. – Нема іншої ради, хіба оцю бестію спалити.

Кинулися скнилівці шукати якої деревини до лісу, що тягся край поля, хутко позносили. запалили багаття. Війт обережно дрючком заштурхав серпа у вогонь і стали всі стежити, що ж то далі буде.

А серп червоніє, червоніє – аж очі сліпить.

– Ти ба – від вогню воно ще гарніше! – дивуються скнилівці.

– А давайте його втопимо, – сказав війт і, підчепивши розпеченого серпа дрючком, поніс його обережно до струмка.

Як тільки серп упав до води, пролунало загрозливе шипіння. Скнилівці злякалися вже не на жарт.

– Кара Божа! Тікаймо! Бо ж воно таке сердите, що спасу нема! І погнали стрімголов до села.

Стара дерев'яна церква на Скнилові геть обросла на даху травою.

– Добре би ту траву скосити, сказав війт.

– Що там косити, треба якого бичка на церкву висадити та й випасе, – порадив Яцько Макольондра.

Та рада всім припала до смаку і зараз привели бичка. Хтось приніс драбину, перекинув через хреста на даху шнур так, аби один кінець тримати в руках, а другим обв'язати за шию бичка.

– Гей рруп! – скомандував війт, і бичка почали тягти за шию догори.

– Але як та худобина траву чує! – тішився Яцько. – Аж язика висолопив!

Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.

В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.

Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище наїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.

Та от урешті уклали львів'яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.

Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.

Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.

Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.

І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.

– Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.

– Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.

– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.

– Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо

І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.

Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.