Чтение онлайн

— Але ж ми з вами не чули звуку мотора.

— Не чули? — зло вигукнула Елла. — То послухайте зараз!..

Справді, десь з пустині долинав шум автомобільного мотора.

— Дивно, — пробурмотів професор. — Що б це значило?

Непорозуміння їх розв'язав Алаяр-хан, який появився серед наметів у супроводі кількох бандитів, серед яких був і перекладач Саїд-Мухтар.

— Ти вбив їх? Вбив? Відповідай же! — кинулася назустріч йому Елла, і хан навіть зупинився від несподіванки. Він щось сердито запитав у вартового, але той не встиг відповісти, бо наперед виступив Григорій Микитович і, владним жестом примусивши всіх замовкнути, звернувся до перекладача:

— Ми вимагаємо від Алаяр-хана, щоб він пояснив причини сьогоднішньої стрілянини. Крім того, ми дуже стурбовані за долю своїх товаришів, які поїхали десь до фармандара і за смерть яких Алаяр-хан буде відповідати, якщо він або його люди стануть причиною цієї смерті.

Коли Саїд-Мухтар переклав ці слова ханові, той засміявся, підійшов до професора й поплескав його по плечу здоровою рукою. Потім він вклонився Еллі і щось сказав довге й заспокійливе.

— Алаяр-хан, — набожно піднявши очі, почав говорити Саїд-Мухтар, — просить пробачення за те, що перервав ваш солодкий сон так рано, коли довгорукий диявол Бушіаста не випускає з теплих обіймів постелі навіть найбадьоріших людей. Разом з тим він просить вас не турбуватись за долю ваших товаришів, які рано чи пізно (він вірить і молиться аллахові за це) обов'язково знайдуться. Він би радий був відпустити й вас, але просить побути тут ще деякий час, поки загоїться його рана, якій так добре допомогло неперевершене мистецтво російського лікаря.

— Гаразд, — сказав професор. — А стрільба? Спитайте Алаяр-хана, що значить ця стрільба?

— Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, — відповів хан. — Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.

— Хіба люди хана — солдати? — запитала Елла.

— Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, — переклав Саїд-Мухтар, — але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.

— Ще зовсім недавно хан намагався переконати, що він стоїть на чолі мирного племені, яке шукає собі щастя в пустині, — зауважив професор.

— Це правда, — відповів Алаяр-хан. — Ми нікому не об'являємо війни, ми ні на кого не нападаємо, ми, справді, сини пустині, які шукають свого щастя. Але нам платять за те, щоб ми охороняли оці піски, і ми їх охороняємо.

— Кому ж потрібні чорні, мертві піски? — здивувався професор. — І хто вам платить за їх охорону?

— Може, мій російський друг хотів би запитати мене про щось інше? — ухильно відповів Алаяр-хан.

— Добре, — згодився Григорій Микитович. — В такому разі скажи нам, що то за машина гула тут неподалік? Я знаю, що у тебе машин немає, а наші друзі повинні приїхати машиною. То чи не приховуєш ти їх приїзду?

— Професор хоче побачити машину, що прибула до нас в гості? — засміявся Алаяр-хан. — Я радий зробити йому задоволення, показавши цю машину.

Пропустивши поперед себе Еллу і Григорія Микитовича, Алаяр-хан з перекладачем і охороною попрямував вузькими завулками поміж наметами.

— Ось вона, — сказав він, коли всі вийшли на околицю білого містечка.

Там, посеред чорного, вилискуючого піску, стояв маленький зелений «вілліс».

Елла в знемозі від усіх цих хвилювань безсило обіперлася на плече Григорія Микитовича.

— От бачите, моя люба, — заспокійливо сказав їй професор. — Я ж казав вам, що не треба хвилюватися.

Але сам, коли вони повернулися до свого намету, схвильовано заявив:

— Елло Михайлівно, ми не можемо більше чекати, нам треба щось робити…

— Ще вчора ви говорили зовсім інше, — нагадала йому Елла.

— То було вчора. Ви думали, що я вірив цьому негіднику Алаяр-хану? Думаєте, я вірю йому зараз? Анітрохи! Я добре знаю, що він бандит, знаю, що вся його банда займається якимсь незаконним ділом і що про неї нічого невідомо навіть місцевим властям. Нас хан не одпустить, це вже напевне, більше того, — зараз, мабуть, десятки його бандитів нишпорять повсюди, шукаючи Трубачова й Кайнарова, щоб захопити й їх і таким чином зовсім приховати всякі сліди зникнення нашої експедиції.

— Я вам про це говорила ще в перший день, — зауважила Елла.

— А я робив вигляд, що не поділяю ваших побоювань лише тому, що не хотів вас ще дужче налякати. Я сподівався, що воно все якось розв'яжеться само, що Олег і Кайнаров знайдуть нас або ж звернуться за допомогою до фармандара. Ну, а тепер…

— Тепер ви вже не вірите в наше визволення?

— Ні, я не перестаю вірити, але, в свою чергу, хотів би якось сприяти цьому. З кожним днем навколо нас скупчується все більше й більше загадок. То ці мішки, крізь які ми нічого не можемо бачити, й незрозумілий гуркіт, то несподівана стрілянина, то ця нічим не з'ясована охорона мертвих чорних пісків.

— А хочете, я розгадаю всі ці загадки? — сказала Елла.

— Ми можемо висловлювати тільки ті чи інші припущення і не більше, — відмахнувся професор. — А цього замало, щоб пояснити те, що відбувається навколо нас. Та зараз і не час для теоретизувань. Треба діяти.

— Як саме?

— Наприклад, втікати.

— Втікати?

— Так.

— Але ж нас наздоженуть через годину, — сказала Елла. — Куди можна втекти в одкритій пустині?

— Це вірно, і тому треба втікати одному, а другий мусить зробити все для того, щоб зникнення його товариша тут не помітили якомога довше.

— І хто ж мусить втікати? — запитала Елла.

— Звичайно, я, — підняв брови професор. — Я мужчина, у мене більше витримки, сил…

— А мене, дівчину, ви вважаєте за можливе залишити саму серед цих головорізів.

— Стривайте, стривайте… Ви дійсно маєте рацію. Я про це не подумав. Тоді, на жаль, нам доведеться відмовитися від думки про втечу.