Мишка

Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик.

В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди, – це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей.

Коли на хаті не видно було ані одного чобота, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері. Шу-усть! – і вже на подвір’ї.

Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля стайні, мов гора, і румигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею, – нікого! Бігла на поле.

Конец ознакомительного фрагмента.