Чтение онлайн

Зі стіни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованню не були.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

— Гарно як, — говорить Головкін.

— Поетично, — підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.

— Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін.

— Да колци імєют, — відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого, темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою:

— Тю, юха така.

Головкін дивиться на нього.

— Молодець!

— Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише.

— Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:

— «Після шостого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана.

Так цей не схотів».

— Більше ніщо?

— За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий.

Сердився, що б'ють. Він же полковник!

— Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?

— Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся».

— Більше ніщо?

— По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.

— Скотина… Винести проч!

Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою.

— Кочубея давай! — приказує Головкін.

Привели генерального суддю. Кочубей ішов, як віл у різницю.

Світ перевертався догори дном.

Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку?

Він донесе його величеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.

Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.

Між двома драгунами ішов.

Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися, — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.

— Василь Леонтійович, признавайся! — гукнув на генерального суддю канцлер.

— Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав.

— Не хочеш подобру, так на муках повіш. Розбирайсь!

Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли сурми, литаври — бій…

— Беріть його!

Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!

Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.

— Старйо! — сплюнув з погордою кат і відступив набік. Кочубей лежав без духу.

Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.

— Бити, та не вбивати, — радив Шафіров, — вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина.

— Дрянь етакая, нікому не нужная тряпка, — сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.

Дочутилися, підвели, — відповідай!

Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульки, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.

Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, га не поспіває.

— Повтори! — приказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.

Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.

Драгуни стережуть його.

Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.

Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранга, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет — кості, м'ясо, шкура, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба… Чого?.. Правди — ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук.