Чтение онлайн

Гетьман прискорює ходи. Підручний старшина біжить наперед. «Тихо там! Гетьман іде!»

Гамір тихне. Козаки розступаються. Менше сміливі зникають у товпі, цікавіші стають кругом.

На землі рушається щось. Несміливо, крадьки підносить готову, — чоловік. Очей йому не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, дряпав, як кіт, — тим ще гірше своїх напасників дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе

— За що ви так його збили? — питає гетьман.

— Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають.

— По чім знаєте, що шпиг?

— Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема.

— Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може вся була в крові.

Гетьман головою покрутив.

— І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.

— Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки

— Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який!

Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра.

Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства

Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.

— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:

— Ступай!

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.

— До побачення!

Орлик і Ломиковський не відходили.

— Не спішитесь?

— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.

— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..

— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.

— За добре діло варт і муки прийняти.

— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?

— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.

— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.

— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.

— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.

— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!

— Били?

— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.