Чтение онлайн

Сінскі приязно всміхнулася привабливому науковцеві, що сидів поруч із нею.

— Професоре, ви надзвичайно швидко осягнули те, що я вважаю найбільшою потенційною загрозою генної інженерії.

— Може, й осягнув, але я й досі дечого не розумію стосовно Цобріста. Уся ця трансгуманістична філософія начебто спрямована на покращення людства, на те, щоби зробити нас здоровішими, щоби вилікувати від смертельних хвороб, продовжити тривалість життя. А ідеї Цобріста, навпаки, заохочують винищення людей. Його ідеологія транс- гуманізму та погляди на проблему перенаселення начебто суперечать одне одному, хіба ж ні?

Сінскі похмуро зітхнула. То було слушне запитання, і воно, на жаль, мало чітку й бентежну відповідь.

— Цобріст усім серцем вірив у трансгуманізм — у покращення людських особин за допомогою технології. Однак він також вважав, що людство як вид вимре швидше, ніж здобуде шанс це зробити. Тобто якщо ніхто не вдасться до рішучих кроків, то ми загинемо як вид лише через величезну чисельність, перш ніж встигнемо скористатися плодами генної інженерії.

Очі Ленґдона стали великими, мов блюдця.

— Отже, Цобріст збирався «зменшити поголів’я»... щоби виграти час?

Сінскі кивнула.

— Якось він схарактеризував себе як чоловіка, що потрапив у пастку на кораблі, де кількість пасажирів подвоюється щогодини, а він тим часом відчайдушно намагається спорудити рятівний човен іще до того,як корабель потоне від власної ваги. — Вона помовчала. — Він виступав за те, щоби викинути за борт половину людства.

Ленґдон скривився.

— Моторошна думка.

— Та отож. Цобріст твердо вірив, що різке скорочення людської чисельності колись визнають героїчним діянням...

як момент, коли людство зробило вибір на користь свого виживання.

— Це вже занадто!

— А ще гіршим є те, що Цобріст має однодумців. Коли він загинув, то для декого став справжнім мучеником. Не знаю, із ким ми зіткнемося у Флоренції, але доведеться бути вкрай обережними. Ми не єдині, хто намагатиметься знайти його чуму, і заради вашої ж безпеки ніхто не має знати, що ви прибули до Італії шукати її.

Ленґдон розповів їй про свого приятеля Іґнаціо Бусоні, фахівця з творчості Данте, який, на переконання професора, може повести його до Палацо Веккіо, щоби спокійно після закінчення роботи музею дослідити полотно з написом «Сегса trova»,який був також і в проекторі Цобріста. Можливо, Бусоні допоможе Ленґдону розшифрувати химерну цитату про «очі смерті».

Сінскі відкинула назад сріблясто-сиве волосся й уважно поглянула на Ленґдона.

— Шукайте — і знайдете, професоре. Час спливає.

Сінскі пішла до бортової комірчини й принесла звідти

найнадійнішу рурку ВООЗ, призначену для небезпечних матеріалів, яка мала здатність герметично зачинятися за допомогою біометричних даних.

— Дайте мені ваш великий палець, — сказала вона, кладучи маленький контейнер перед професором.

Ленґдон здивувався, але зробив так, як вона йому сказала.

Сінскі запрограмувала рурку таким чином, щоби Ленґдон був єдиною людиною, яка має змогу її відімкнути. А потім взяла маленький проектор і засунула всередину.

— Уявіть собі, що це переносний сейф, — усміхнулася вона.

— Із символом біологічної небезпеки? — збентежено спитав Ленґдон.

— Іншої ми не маємо. Але тут є позитивний аспект — усі боятимуться навіть доторкнутися до неї.

Ленґдон вибачився й підвівся, щоби сходити до туалету й заодно трохи розім’яти ноги. Коли він пішов, Сінскі спробувала запхати рурку до кишені його піджака. На жаль, вона там не поміщалася.

«Не можна, щоби він носив цей проектор у всіх на очах», — подумала вона і знов пішла до комірчини, щоб узяти скальпель і набір для накладання швів. Із точністю фахівця своєї справи вона розпорола підкладку професорового піджака й швидко змайструвала в ній потайну кишеньку такого розміру, щоби туди змогла увійти рурка.

Коли Ленґдон повернувся, вона саме робила завершальні стібки.

Професор заціпенів і витріщився на жінку так, наче вона щойно розкраяла ножем «Мону Лізу».

— Ви розрізали підкладку мого піджака?! Та це ж «Гарріс- і'іїід»!

— Розслабтеся, професоре, — відказала Сінскі. — Я досвідчений хірург. І шов вийшов цілком професійним.

розділ 68

Залізничний вокзал Венеції Санта-Лючія — це елегантна низька споруда із сірого каменю і бетону, спроектована по-модерновому мінімалістично. Її фасад позбавлений будь-яких табличок і написів за винятком одного знака: крилатих літер FS — символу державної залізниці («Ferrovie ciello Stato»).

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря — перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

«Хаос на воді», — подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про- наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. «Музей, що повільно опускається під воду». Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.