Чтение онлайн

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр... Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

— Гаразд, — мовив Ленґдон, стривожений цим образом. — Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води... до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

— А що таке «хтонічний монстр»?

— Підземний, — пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. — «Хтонічний» означає «той, що під землею».

— Частково — так, — зауважив Ленґдон. — Однак це сло- во має ще одне значення, пов’язане з історією, — воно за- звичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки — це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони жи- вуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. — Ленґдон зробив паузу. — Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: «Отой хтонічний монстр... може означати лише одне — Цобрістову чуму».

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр... Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

— Як би там не було, — сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, — ми, вочевидь, шукаємо місце пі д землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про «лагуну, що не віддзеркалює зірок».

— Вельми слушно, — зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. — Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

— Я про такі не чув, — відповів Ленґдон. — Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування таких лагун.

— А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? — раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. — Бо в поемі йдеться про «темряву осілого палацу». Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів — і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

— Ти гадаєш, що «осілий палац» із поеми — це насправді Палац дожів?

— А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Ленґдон, — але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

— А опісля що? — спитала Сієнна.

— А опісля, — зазначив Ленґдон, зітхнувши, — ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води... яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ- ку: «Час спливає! Шукай — і знайдеш!» Професор задумався: «А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? — Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. «Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?»

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. «Утім, може, її навіть не варто розглядати?»

Лагуна, що не віддзеркалює зірок.Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

— Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

— Три частини Дантової «Божественної комедії», — сказав Ленґдон. — «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso». Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

— І що ж це за слово? — поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

— Це слово завершує й цю поему — «зірки». — Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

— «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

— Більше того, — продовжив Ленґдон. — У фіналі «Пекла» ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір... який виводить його з пекла.

Ферріс аж пополотнів.

— Господи Ісусе.

І тієї миті оглушливий порив вітру заповнив купе — то швидкісний потяг пірнув у гірський тунель.

У темряві Ленґдон заплющив очі та спробував дати мозку можливість розслабитися. «Може, Цобріст і був психом, — подумав він, — але, поза сумнівом, надзвичайно добре розумівся на тонкощах творчості Данте».

Розділ 64

Лоренс Нолтон відчув, як йому відлягло від серця. «Начальник передумав стосовно перегляду відео, яке залишив нам Цобріст». Нолтон аж стрибнув до червоної флешки, схопив і вставив у комп’ютер, щоби якнайскоріше поділитися з босом бентежним змістом.