Чтение онлайн

Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

— Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. — Вона знову озирнулася. — Це він вас впустив?

— Так, він, — сказала Сієнна, ідучи до них через зал, — але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. — Сієнна енергійно простягнула руку. — Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

— Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід — сам професор Ленґдон!

— Так, — з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. — Він такий розумний і начитаний!

На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

— Дивно, — мовила вона. — Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.

— Марто, — перервав її Ленґдон, сподіваючись, що правильно запам’ятав ім’я. — Мені незручно турбувати вас, але... ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я сюди прийшов?

— Узагалі-то, ні, — відповіла вона, підозріло звужуючи очі. — Я ніколи в житті не здогадаюся, навіщо ви сюди прийшли.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і в некомфортній тиші, що запала на кілька секунд, професор збагнув, що його авантюра от-от зазнає катастрофи. Раптом Марта широко всміхнулася й гучно розсміялася.

— Професоре, я пожартувала! Звісно, я здогадуюся, навіщо ви повернулися. Якщо чесно, я не розумію, чому ви надаєте цьому такого значення. Та оскільки ви з Дуоміно провели тут учора ввечері майже годину, то смію висловити припущення, що повернулися сюди показати це і своїй сестрі, еге ж?

— Авжеж... — вичавив Ленґдон. — Саме так. Мені дуже хотілося показати це Сієнні... а... це вас не поставить у незручне становище?

Марта зиркнула на балкон другого поверху й знизала плечима.

Та які проблеми. До речі, я збиралася саме туди.

Із калатаючим серцем Ленґдон поглянув на балкон другого поверху в тильній частині залу. «Невже я був там учора увечері?» Він не пам’ятав нічого. Ленґдон знав, що той балкон розташовувався точнісінько на одній висоті з написом cerca trovaі слугував входом до палацового музею, який Ленґдон відвідував щоразу, коли тут бував.

Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.

— Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?

Ленґдон не знайшовся, що сказати.

— А ми збираємося дивитися на щось лячне? — спитала Сієнна. — Що саме? Бо він мені не сказав.

Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.

— Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?

Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.

— Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?

Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:

— Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.

Очі Сієнни злегка розширилися.

— Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?

— Майже в точку, але мимо, — сказала Марта. — Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.

Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.

Не слухайте вашого брата, — сказала вона. — Посмертні маски — досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.

Посмертна маска.

Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове «Пекло»... cerca trova...побачити очима смерті. Маска!

— А зліпком із чийого обличчя є ця маска?

Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:

— З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.

Розділ38

Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти «Мендаціум», і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.

Новини з Флоренції були невтішними.

Може, через те, що він уже давно не куштував алкоголю, Начальник почувався навдивовижу спантеличеним і безпорадним.. . наче двигун його яхти зламався і вона безцільно дрейфувала разом із припливом.

Це відчуття було для Начальника чужим. У його світі існував надійний компас — протокол— і він ніколи не зраджував, завжди вказував правильний шлях. Саме протокол давав можливість приймати важкі рішення й ніколи не озиратися назад.

Саме протокол вимагав дезавуювати Ваєнту, і Начальник виконав цю вимогу без вагань. «Я розберуся з нею, коли скінчиться ця криза».