Чтение онлайн

Час спливає.

Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

«Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, — заявив він, блиснувши зеленими очима. — Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?»

Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кен- неді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.

«Ніщо не є неймовірно творчим... і так само неймовірно руйнівним, як талановитий розум, що поставив собі мету».

За півгодини, упродовж яких Елізабет добиралася до аеропорту, вона встигла зв’язатися з підлеглими й занести цю особу до списку потенційних біологічних терористів у кожній із відповідних світових організацій: ЦРУ, Центрі з контролю захворюваності, Європейському центрі профілактики й контролю хвороб та всіх їхніх філіях у всьому світі.

«Це все, що я можу зробити, поки не повернуся до Женеви», — подумала вона тоді.

Відчуваючи втому, Елізабет понесла несесер на перевірку й подала службовці паспорт і квиток.

— Ой, пані Сінскі, — усміхнулася до неї службовиця. — Тут один приємний джентльмен залишив вам повідомлення.

— Перепрошую? — Елізабет знала, що ніхто не мав доступу до її польотної інформації.

— Високий такий, — пояснила службовка. — Зеленоокий.

Елізабет аж сумку з рук випустила.

«Невже він тут? Звідки він узявся?» Вона різко крутнулася, вдивляючись в обличчя позаду себе.

— Він уже пішов, — сказала службовка, — але хотів, щоби ми передали вам ось це. — Із цими словами вона дала їй складений офіційний бланк.

Тремтячими руками Елізабет розгорнула аркуш і прочитала написане від руки послання.

То була відома цитата з Данте Аліґ’єрі.

Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

розділ39

Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

«Posso farcela (Мені це до снаги)», — сказала вона собі.

Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Век- кіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

— Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? — стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.

Марта вдячно всміхнулася, але похитала головою.

— Я ж казала вам учора: мій лікар стверджує, що фізичні вправи йдуть на користь дитині. До того ж, професоре, я знаю про вашу клаустрофобію.

Схоже, ця заувага чомусь спантеличила Ленґдона.

— І то правда. Я й забув, що розповідав про це.

«Забув, що розповідав? — здивувалася Марта. — Та це ж

було менш ніж дванадцять годин тому, і ми довго обговорювали отой прикрий інцидент у дитинстві, який призвів до страху перед замкненим простором».

Минулого вечора, поки товстелезний компаньйон професора, Дуоміно, піднімався ліфтом, Ленґдон супроводжував Марту пішки. Дорогою професор жваво розповів їй про випадок із дитинства: він упав до покинутого колодязя, після чого в нього залишився майже паралізуючий страх перед замкненим простором.

А тепер, коли молодша сестра Ленґдона легко стрибала поперед ними, розгойдуючи своїм «кінським хвостом», Ленґдон та Марта йшли повільно, кілька разів зупиняючись для того, щоби вона могла перевести дух.

— Мені дивно, що вам знову захотілося побачити ту маску, — сказала Марта. — Зважаючи на все, що є у Флоренції вартого уваги, цей предмет видається мені одним із найменш цікавих.

Ленґдон невимушено знизав плечима.

— Я повернувся головним чином для того, щоби її змогла побачити Сієнна. До речі, дякую, що впустили нас знову.

— Та нема за що.

Минулого вечора репутації Ленґдона вистачило для того, щоби переконати Марту відкрити для нього галерею, але той факт, що його супроводжував Дуоміно, означав, що насправді вона не мала вибору.

Іґнаціо Бусоні — відомий як Дуоміно — був кимось на кшталт знаменитості в культурному світі Флоренції. Багаторічний директор музею собору Дуомо, Іґнаціо був відповідальний за всі аспекти найвизначнішого історичного об’єкта Флоренції — Дуомо — масивного собору з червоним куполом, який домінував як в історії Флоренції, так і на лінії її міського горизонту. Пристрасна любов чоловіка до цієї знаменитої споруди в поєднанні з вагою тіла близько чотирьохсот фунтів та незмінно червоним обличчям спричинилася до появи добродушного прізвиська Дуоміно, що означало «маленький купол».

Марта не знала, яким чином Ленґдон познайомився з Дуоміно, але останній зателефонував їй учора ввечері і сказав, що хоче привести гостя для приватного огляду посмертної маски Данте. Коли ж загадковий гість виявився знаменитим американським знавцем символів та істориком мистецтва ^обертом Ленґдоном, Марта відчула легкий трепет через те, що їй випала можливість впустити цих двох знаменитих чоловіків до галереї палацу.

Коли вони дійшли до горішнього майданчика сходів, Марта, важко дихаючи, поклала руки на стегна. А Сієнна вже стояла біля поруччя балкона, дивлячись униз, на Зал п’ятисот.