Чтение онлайн

Вечірні примари поснули в ночі,

А ранок зустрів чистим сонячним світлом.

Про те, що кровавило Душу, мовчи,

Лети поза хмари за ранішнім вітром.

Іди і всміхайся, не з чогось, а так

Радій, що живеш на Землі просто неба…

А вечір поверне невтримний той жах.

Та згадувань Темряви в Світлі не треба.

Летить Лебедик за водою,

За чередою хмар, туману…

Мені б, Лебедик, за тобою

І так до моря-океану.

Але в буденні згасла сила.

Земля земне у землю тягне.

Пробач, Лебедик, я безсила,

Лишень Душа до Неба прагне.

Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?

О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,

Що нині свято в лісі Лев збирає

І всіх своїх сусідів пригощає,

Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…

Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,

Збирає вівці він, а не увесь народ,

Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод

Вівцею всю рідню нагодувати.

Є тиха музика Життя,

А є симфонія буяння:

Нестримне чуйне проростання

Крізь обереги Небуття,

Пориви довгого чекання…

І суєта… І опадання…

І каяття… І забуття…

Плід Життя нестримно облітає,

Тіло монстрів сховане в броню,

Ось що, не розумних, нас чекає

В сполохах хімічного вогню.

Бережіть Буття Земного вроду,

Все живе – на суші, у воді…

Бо, якщо загубимо Природу,

Де самі подінемось тоді?

Пробудження весняних голосів,

Зеленого намиста чаклування.

За всіх народів і за всіх часів

Природи неруйнівне царювання.

Вклонися їй, вона – твоє життя

І запорука вічності твоєї.

Бог дав тобі і їй одне Буття,

Одне Буття – і ти ніщо без неї.

Радій. Вона знов квітне навесні,

Нас нерозумних знов пошанувала,

Вона все відступає в тій борні,

Де все тобі замало і замало…

Та бережись. Бо може прийде час

Вона повік відступиться від нас.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

З неба на землю невпинний біг.

В білій пустелі, в чорній безодні,

Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,

Падає сніг, Душ наших сніг.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

Падає сніг… Як сторіччя тому…

В Серця і Неба чорній безодні

Душ наших сніг опадає в пітьму.

Ти прагнеш розгадати письмена,

Що викарбував час у тьмі безодні,

І голосно назвати імена,

Що ще не викликались у Сьогодні.

Ти мрієш Світ занурити в хаос

І паніки тремтінням керувати…

Але ти – тільки глиняний колос

І не тобі ті письмена читати.

Трава зелена,

Сережки клена,

Барвистих луків невтримний цвіт,

Строкаті крила…

Ніяка сила

Не переможе Створіння Світ.

Ти в злобі, мов поранений бугай,

Кидаєшся наліво і направо.

Всім спільникам ти обіцяєш рай,

Та з крові рай чекати – марна справа.

І все, що в Світі чисте і Святе,

Повстане проти чорної науки,

І спрага до Життя тебе змете,

І спільники твої умиють руки.

Зернина. Скажіть нам, а що то – зернина?

Майбутнього колоса нинішня днина.

Зернина – це символ життя, устремління,

Прихованих сил, підняття покоління,

Покою, що рух у собі зберігає,

Природи, що коло життя обертає.

І, може, зернина – то сонця краплина,

Що впала у землю, щоб зросла рослина.

Нас Час перегортає, як листи

В прихованості горнього сумління.

Струмлять пісні-молитви та пости

Крізь вічне розпорошене горіння.

Один одного не повторить шлях,

У кожного свої відроблені уроки…

Мандруємо при Світлі у пітьмах,

Навпомацки плетемо дії – кроки.

І, серед того плетива подій,

То здалеку, то майже зовсім поруч,

То майже ворог, а то майже свій,

Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…

Мерехтимо холодним і палким,

Палає у безмежнім Світі ватра,

Кружляємо… і не відомо ким

Одне одному будемо ми завтра.

Зернина – паростки приховані життя,

Майбутнє листя й сьогодення днина,

І сонце золотаве, й майбуття,

І рух, і нерухомість – все зернина.

У Левовому місці – місті Львові

Всі Леви мають бути гонорові,

Бо Лев тут перший владу перейняв

І в пам‘яті свій лик закарбував.

І, де не підеш у старому Львові,

Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,

Із каменю, із вапняку, з металу…

Он Лев крилатий ходить по порталу…

Он Леви вхід до вежі стережуть…

А ми живі – із плоті та із крові

Тож будьмо двічі, тричі… гонорові

У місті Лева. Леви тут живуть,

І нам своє життя передають,

І вулицями Левів дух витає

На творчі справи Левів надихає.

Ще й віхола розкидує снігами,

Та впевнено тримає гору день.

І чути вже: п‘янкими голосами,

Птахи весняних пробують пісень.

Не маємо себе ми за природу

І зиму не марнуємо у сні,

Але чомусь і ми жіночу вроду

Частіше признаємо навесні.

Розм‘якшують нам душу сентименти,

Чи може сонця жар бентежить кров?

Вигадуємо раптом компліменти…

Пригадуємо знову про любов…