Чтение онлайн

І дав нам сили пережити

І каяття і забуття.

Тихий сон думки гойдає

У колисці сподівань…

Хтось шепоче: «Мріє, встань»,

Хтось комусь відповідає…

Тихо дихає у сні,

Навшпиньки піднявшись, туга…

Чи знайду в тобі я друга,

Нічка темна, а чи ні?

Чи сховаєш і мене

В сни за тихими дверима,

Чи з відкритими очима

Час повз втому промине?

Що то за сяйво на темному тлі?

Може то зірка відбилась у склі?

Може тремтливий вогник свічі

Серце комусь запалило вночі?

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно?
–

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

Ти забув і совість і стид.

Ти забув як тебе кохаю.

Ти забув як мені болить,

Коли довго тебе не стрічаю.

Всупереч всім своїм словам,

Та вже мабуть так мало бути,

Ти забув, що забути мав

І забув, що не мав забути.

Ти забув тихий мій поріг.

Та я все надію плекаю,

Що невдовзі тебе пострічаю,

Як забудеш, що досі не зміг.

До болю, до муки, до жару в крові

Пригадую руки кохані твої.

Та хай обривається кров‘ю життя,

Минуле вертається без вороття.

Душа виливалась назовні віршами.

Шукала, в спорідненні спраги, Душі.

Та все відбувалось немов би не з нами,

Як в прорви безодню летіли вірші.

А світ коливався, звивався, струмився

Навколо і ніби в чужому житті…

І вірш мій з оточенням світу не злився,

А жив, як і я, серед всіх в самоті.

Он понесли вже пристрасті коні,

Зупинити їх сили нема.

Хто для тебе я? Сонце в долоні?

Чи сніжинка, що тане дарма?

Хто для тебе я? В Світі єдина?

Половинка Живої Душі?

Чи негадана світла година,

Що раптово відкрилась в тиші?

Хто для тебе я? Знаю. Не треба.

Є слова. Але тільки слова.

Зупинитись отак, просто неба,

І дивитись як гасне трава

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.

Я закохалась у тебе, пробач.

В мене за вікнами стиглі жита.

В тебе за вікнами трави буяють.

Нас розділяють прожиті літа,

Нас не прожиті літа розділяють.

Прагне рука доторкнутись руки.

Прагне плече до плеча притулитись.

У почуттях, мов у водах ріки,

Прагне Душа наче в снах розчинитись.

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба,

Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.

Пробач.

Що ж мабуть ти знов права.

А так хотілось щоб було прощання,

Щоб були тихі, лагідні слова …

Та що слова? Нехай буде мовчання.

Напевно, й справді, вже прийшла пора

І зустріч, що була, була остання …

Нічим нам не зарадять вже слова.

Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.

Усіх закликаємо нині до згоди,

Нехай ми на різних часом полюсах,

Та тільки кордонів нема у Природи:

На ріках нема, у морях, в небесах.

Єднаймось, від «чорної тіні полину»,

Від грубо закутих в бетон ручаїв,

Як кожен спасе свою рідну хатину,

Врятуємо разом планету – свій дім.

Живемо нарізно у суєтнім світі,

По-різному молимось різним богам,

Та в захист довкілля, дорослі і діти,