Чтение онлайн

«Це ж свята правда! — кинуло у жар окультисту. — Де ще у Європі збереглись мантикори? Де ще є край, на кожному цвинтарі якого живе по три-чотири вовкулаки й по півдесятка привовкулачених варґ? А незруйновані з часів Сварожих поганські капища? А мольфари? А восьмиокє чудисько, яке за часи короля Жиґимонта Третього з'їло цілого папського вікарія Шардонія разом із шістьма охоронцями і буллою Понтифіка? Ото ж втрапив. І сифона немає…»

Він дав лошиці шпори, та пришвидшила біг і хутко проскочила брід. На всяк випадок Асмус витягнув з піхов меча і приторочив його до луки так, щоб петля з держална торкалася наруків'я.

За півгодини, коли Небесний Черпак підштовхнув Ведмедицю до північного обрію, ззаду почулися звуки гонитви. Терешкун остаточно отямився і спорядив ординарну погоню. Асмус прислухався і не почув псячого гавкоту. Погоня була швидка, шляхова. Окультиста обережно з'їхав з гостинця у ліс, заглибився у темряву і накинув м'яку ремінну петлю на морду лошиці. Та збрикнула і завмерла.

Погоня прокотилась з гиком й свистом. Асмус нарахував шість смолоскипів. Він зачекав годину і повернувся на гостинець. Тепер слід було стерегтись засідки. Зупинятись у лісі на ніч йому не дозволяла інтуїція. Асмус ніколи не йшов проти неї, вважаючи дар передбачення дуже образливою харизмою. Він проїхав зо три милі, коли попереду почулись крики і постріли. «Певно наздогнали якусь подорожню валку й зігнали злість, курвині діти» — вирішив Коен Трансильванії. Тепер він їхав зовсім обережно, тулячись до дерев, іноді, якщо дозволяла місцевість, з'їжджаючи з дороги і рухаючись паралельно гостинцеві на чималій відстані. Час від часу Асмус принюхувався. Двічі йому ввижалися то сморід загашених смолоскипів, то запах свіжої кінської сечі; він вичікував і влаштовував піші розвідки. Дарма. Гостинець був навдивовижку мертвим. Навіть нічні птахи не хугали у заростях.

Обрій вже посвітлішав, а місяць зблід, коли посеред гостинця Асмус побачив страхітливе видовище. Погоня була знищена. Шестеро Казуманових посіпак плавали у власній крові, черева коней були розшматовані і кишки розвішані по деревах.

«Мантикора!» — окультиста завмер, прислуховуючись до нічних звуків. Передранкова тиша була мертвою, як пахолки під копитами Асмусової лошиці. Він об'їхав замордованих і побачив серед дерев вогник. Конячка потрусила гостинцем.

Невдовзі з лісу виступили прибудови великого укріпленого хутора. Величезні колоди складали зовнішню оборону лісової фортеці. Низькі дахи були присипані ґрунтом і вже взялися свіжою травою, над ними стриміла неоковирна дерев'яна вежа з різьбленими кониками. Ліс був вирубаний на відстані тридцяти кроків від хутора. До вежі господарі цього укріплення приторочили металевий кошик з олійним казанком. Підпалений ґнотик плавав, мерехтів і пускав дим.

Асмус завагався, марно викликаючи дар передбачення. Можливостей відкрилось декілька.

Можна було їхати далі.

Можна було попроситися у хутір на ночівлю (для небідних заїжджих й будувались при гостинцях такі фортечки, лаштувались в них теплі ложа і запалювались ґнотики на вежах).

Можна також було натягнути хвостату машкару і спробувати захопити хутір силою, розігнавши чоловіків і примучивши захоплених зненацька жінок.

Останній варіант сподобався Асмусові своєю маньєристичною пригодницькою естетикою, але у практичній аспектації не витримував жодної критики. Кількість і мілітарна спроможність мешканців фортечки були поки що невідомими, а при гостинному подвір'ї завше могли виявитись озброєні подорожні лицарського чину.

Напад втоми схилив окультисту до мирного варіанту. «Але ж вони всі тут розбійники, торборізи, шаркані, цупаки, архитаті і харцизяки!» — шепотів глибинний голос. «Така вже, напевно, sigillum [61] мандрівної моєї долі!» — відповіла на те стомлена і настрашена лютою мантикорою неглибинна частина Асмусового глузду. Поважний вік Коєна Трансильванії вже не пробачав двох поспіль безсонних ночей.

Він спрямував коняку до брами, намагаючись зверх неї зазирнути до подвір'я. Марно: брама була висока. Окультиста прошепотів закляття, витягнув булаву і вдарив нею у залізне било на брамі. Важкий гул пішов лісом, забігали-загавкали хуторські пси.

«Хоч би скорше відкрили браму ці неквапливі rustiсаntes [62]. Такий вже нерешпектальний рейвах піднявся, що клята мантикора за десять ліґ почує і прискаче сюди». Він навіть озирнувся: чи не крадеться, бува, за спиною хижа тварюка. Ліс до самого гостинця й за ним, скільки ставало ока й місячної ілюмінації, стояв незворушним муром, немов у прадавні часи, коли Бог ще не приступив до сотворення рухливих істот. Недобрі передчуття випірнули рибинами і заплюскотали хвостами, але відступати було вже запізно. Асмус відчув погляд. Хтось хуторський уважно розглядав прибульця крізь невидиму шпарину.

— Nocowac! Nocleg! [63] — крикнув він і ще раз захитав булавою било.

Браму відкрили.

Старий із сивою ошатною бородою і підозріло правильною, як для мешканця дикого лісового марґінесу, будовою черепа та два молодих леґіні із смолоскипами вийшли з брами. Окультиста зауважив неоковирні тесаки хуторян і величезних псів на подвір'ї.

— Мантикора! Cry to jest zrozumiale? [64] — він розвів руки, показуючи розміри хижака.

— Loquor latine [65], — сказав старий. Латинська вимова в нього була кострубатою, «бурсацькою».

— Як приємно зустріти у цьому дикому запустінні освічену людину! Ви часом не священик? — також перейшов на латину Асмус. Він хутко спішився і кинув повід одному з леґінів. — Відведи!

— Чому вельможний лицар мандрує один уночі? — спитав старий. Ні він, ні його сини (спорідненість Асмус легко визначив по обличчях) не ворухнулись. — Де почет вельможного лицаря?

— Супутників вельможного лицаря, на превелике горе, зжерла богопротивна демонічна істота, відома науці яко карпатська мантикора, — збрехав окультиста і перехрестився. — Я відомий у двох королівствах і в Імперії вчений, особистий лікар і конфідент [66] принца Естерґазі. Я добре заплачу за нічліг і повідомлю каштелянові про Вашу відданість і гостинність… Каштелян Радзієвський — мій друг!
– додав він.

Старий жестом вказав на браму. Його сини відігнали псів. Асмус статечно, помахуючи булавою, увійшов на подвір'я. Раптом на голову йому впала густа сітка, а на плечі скочив один з хуторян. Окультиста незграбно махнув булавою і впав, отримавши чимось важким по голові…

— Бокер тов! [67] — вітає прибульців Джипсі.

Корват мимрить щось у відповідь. «Якась вона розчер-воніла. Попеклася на сонці, чи п'яна зранку?» — зауважує він і відводить очі.

— Ну, привіт, — каже Жура Анджелі. Він хоче поцілувати її, але та вперто нахиляє голову, і бриль заважає обіймам.

— Рада знов побачити Вас, — звертається до Вадима Борисовича Джипсі. — Анджела мені про Вас так багато розповідала. Я ще вдома їй казала, що Ви дуже симпатичний.