Чтение онлайн

– Чутки?

– Ну, це, напевно, голосно сказано. Скажемо інакше: у мене є свої джерела. Ти ж уже почав підшукувати собі відповідне місце? У охоронному агентстві? Чи в страховому? Чи, можливо, юрисконсультом влаштуєшся? Та хіба мало куди може приткнутися слідчий із дипломом юриста. – Його великі білі зуби встромилися в яблуко. – Можливо, не скрізь добре поставляться до послужного списку з зазначеннями про перебування на роботі у п’яному стані, самовільні відгули, перевищення повноважень, непокору старшим і порушення професійної етики.

Його щелепи посилено запрацювали, з хрускотом перемелюючи шматок соковитого яблука.

– Але! Але… – продовжував Волер. – Навіть якщо на роботу тебе не приймуть, це не кінець світу. Їх же можна зрозуміти: хто ж шукає на свою голову пригод. Хоча чоловік, незважаючи ні на що, був інспектором, причому одним із кращих. Та і платять вони не дуже. Адже, врешті-решт, до цього все і зводиться. Щоб за хорошу роботу добре платили. Щоб були гроші на їжу, житло та, припустимо, на пляшку коньяку. Чи ти віддаєш перевагу віскі?

Харрі помітив, що зціплює зуби так сильно, що заболіли зуби під пломбами.

– А ще краще, – розвивав свою думку Волер, – заробляти так, аби іноді чим-небудь себе побалувати. Наприклад, з’їздити куди-небудь. Із сім’єю. Наприклад, у Нормандію.

У голові у Харрі щось клацнуло, неначе перегорів запобіжник.

– Ми з тобою багато в чому не схожі, Харрі. Але це не означає, що я не шаную тебе як фахівця. Я завжди вважав тебе цілеспрямованою, талановитою, творчою людиною. А головне – упертою. Чудова якість для життя в суспільстві, де йде боротьба за виживання. На жаль, у цій боротьбі в хід не завжди йдуть ті засоби, які нам подобаються. Але якщо хочеш перемогти, треба вміти бити конкурентів їхньою ж зброєю. І ще… – Волер притишив голос. – Уміти правильно вибирати союзників. Таких, із якими можеш чогось добитися.

– Чого ти хочеш, Волере? – Голос Харрі здригнувся.

– Допомогти тобі. – Волер підвівся. – Як зараз – так не годиться.

– А як зараз?

– А зараз ми з тобою вороги, і у начальства на столі лежить сам знаєш, який папір. – Він попрямував до дверей. – Зараз у тебе не вистачає грошей, аби зробити що-небудь хороше для себе або своїх близьких… – Він узявся за дверну ручку. – Подумай над цим, Харрі. З того лабіринту, в якому ти опинився, тебе виведе тільки одне.

«Куля», – подумав Харрі.

– Ти сам, – сказав Волер і пішов.

Вона лежала у ліжку й курила. Дивилася на його спину перед приземкуватим комодом, на те, як лопатки рухаються під шовком жилета, примушуючи тканину переливатися відтінками чорного та синього. Вона перевела погляд на дзеркало. Його руки впевненими м’якими рухами зав’язували краватку. Їй подобалися його руки. Їй подобалося дивитись, як вони працюють.

– Коли повернешся? – запитала вона й упіймала в дзеркалі його погляд і посмішку, теж упевнену і м’яку. Вона надула губки.

– Так скоро, як тільки зможу, люба моя.

Ніхто не говорив цього слова так, як він. «Liebling», кохана. З помітним акцентом і співучою інтонацією. Вона немов наново закохалася в німецьку мову.

– Сподіваюся, завтра, вечірнім літаком, – сказав він. – Ти за мною сумуватимеш?

Вона не втрималася від усмішки. Він засміявся. І вона засміялася. Чорт забирай, ну чому він має над нею таку владу?

– Упевнена, в Осло тебе чекають по вуха закохані дівчата. – Вона продовжувала всміхатися.

– Сподіваюся. – Він застебнув жилет і дістав із шафи піджак. – Ти випрасувала носовички, люба моя?

– Вони в тебе у валізі, разом зі шкарпетками, – відповіла вона.

– Чудово.

– Ти їдеш на зустріч із ними?

Він підійшов до ліжка і схилився над нею.

– А ти як гадаєш?

– Не знаю. – Вона обняла його за шию. – Щоразу, коли ти повертаєшся, від тебе пахне жінкою.

– Це тому, що я ніколи не від’їжджаю надовго, люба моя. Як давно ми разом? Двадцять шість місяців? Значить, ось уже двадцять шість місяців я пахну тобою.

– І тільки? – Вона притягнула його до себе.

Він легко поцілував її в губи:

– І тільки. Вибач, люба моя, літак… – І вивільнився з її обіймів.

Вона дивилася, як він підходить до комода, висуває шухляду, дістає паспорт і квитки, кладе їх у кишеню і застібає піджак. І все це одним плавним точним рухом, що одночасно і збуджувало, і лякало її. І якби велика частина його дій не супроводжувалася тією ж точністю й упевненістю, вона б сказала, що він, напевно, все життя вчився йти геть. Покидати.

Хоча за останні два роки вони стільки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Він ніколи не приховував, що в минулому житті у нього було дуже багато жінок. Говорив, що часто міняв коханих тому, що відчайдушно шукав її. Кидав чергову, як тільки розумів, що це не вона, і продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осіннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавській площі, де він і зустрівся з нею.

Найчарівніша історія безладних зв’язків, яку вона коли-небудь чула.

В усякому разі, краще, ніж у неї. Вона продавала любов за гроші.

– Навіщо ти їдеш в Осло?

– У справах, – відповів він.

– Чому ти мені ніколи про них не розповідаєш?

– Тому що ми любимо одне одного.

Він тихо зачинив за собою двері, і вона почула його кроки на сходах.

Знову сама. Вона заплющила очі й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в ліжку до його приїзду. Поторкала ланцюжок на шиї. Відколи він його подарував, вона ніколи його не знімала. Навіть у ванні. Провела пальцями по кулону і згадала про його речі. Про білий накрохмалений пасторський комірець, який поклала поряд зі шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що відчувала: вона і так ставить надто багато питань. Їй не хотілося його дратувати.