Поезiї
Шрифт:
Обiзвався голос долi:
"Гей, бiжiте, панськi слуги,
Та спiймайте вiтра в полi!
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогоднi десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале вiйсько,
Маєм свого отамана,
Вiн у нас одважний лицар,
Врештi, вiн знайомий пана…"
Мов крiзь землю провалився
Той спiвець, утiк од лиха.
А Бертольд сидiв i думав,
Далi так промовив стиха:
"Маєм свого отамана!
–
Ось де корiнь цiлiй справi!
Ну, та я тепера хутко
Положу кiнець забавi!"
Тут вiн двох щонайвiрнiших
Слуг до себе прикликає
I до нашого поета
У хатину посилає:
"Ви скажiть йому вiд мене,
Що я досi пам'ятаю,
Як пiснi його втiшали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетовi дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан спiвацький
Так високо поважаю,
Що спiвцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажiть, що вiн у мене
Буде жити в шанi, в славi,
Тiльки, звiсно, хай забуде
Рiзнi вигадки лукавi".
Слуги зараз подалися
До убогої оселi,
Принесли вони поету
Тi запросини веселi.
Усмiхаючись, вiн слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скiнчили,
Так промовив їм на сеє:
"Ви скажiте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай вiн сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тiм жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажiть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тiльки славу
Тiї руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврiв, -
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi.
Не поет, хто забуває
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки
Золотi надiть кайдани!
Тож пiдiте i скажiте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довiку
Зброї чесної зложити!"
З тим вернулись вiрнi слуги
До Бертольда i сказали:
"Так i так поет вiдмовив,
Ми даремне намовляли…"
Аж скипiв Бертольд, почувши
Гордовитую вiдмову,
До поета посилає
Посланцiв тих самих знову:
"Ви скажiть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпiв його я довго,
Але бiльш терпiть не буду.
Коли вiн складання вiршiв
Бунтiвничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там вiн, клятий, i загине!"
Знову слуги подалися
До убогої хатини
I, пiдходячи,почули
Тихий бренькiт мандолiни.
У вiкно зирнули слуги,
Бачать: зiбрана громада,,
Всi стоять навколо лiжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет вiд працi,
Третiй день лежить в недузi,
Слухачi навколо нього
Посхиляли чола в тузi.
А поет усе то грає,
То щось пише на паперi
Й роздає писання людям, -
Тут вступили слуги в дверi.
Всi метнулись хутко з хати,
I поет один зостався,
Подививсь на слуг спокiйно,
Гордовито привiтався.
Всi Бертольдовi погрози
Слухав мовчки, усмiхався.
А коли скiнчили слуги,
Так до них вiн обiзвався:
"Ви скажiть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тiльки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на пiдмогу.
На запросини ласкавi
Я не можу встать з постелi,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселi.
Та й в темницi буду вiльний, -
Маю думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
I мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по свiтi,
Наче тая вiльна птиця.
З словом зiллються в темницi
Гiркий жаль i тяжка туга,
I тодi потрiйна стане
I страшна його потуга.
I поет вiд свого люду
Не почує слiв догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!"
Так довiку у темницi
Довелось поету жити,
За тюремний спiв вiн мусив
Головою наложити.
Та зосталися на свiтi
Молодi його нащадки,
Що взяли собi у спадок
Всi пiснi його, всi гадки.
Здiйнялось повстання в краю,
I Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країнi
Бiльш неволi вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
I пиху його, й маєтки
Вiн забрав собi у спадок.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiї будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти дiла соромного
Виступає слово праве -
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.