Поезiї
Шрифт:
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з пiхви готова,
Тiльки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш…
Вигострю, виточу зброю iскристу,
Скiльки достане снаги менi й хисту,
Потiм її почеплю при стiнi
Iншим на втiху, на смуток менi.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повиннi загинуть обоє!
Може, в руках невiдомих братiв
Станеш ти кращим мечем на катiв.
Брязне клинок об залiзо кайданiв,
Пiде луна по твердинях тиранiв,
Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужi приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, нiж служиш ти хворим рукам!
Стояла я i слухала весну,
Весна менi багато говорила,
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
То знов таємно-тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодощi, радощi, надiї,
Вона менi переспiвала знов
Те, що давно менi спiвали мрiї.
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мiй ти єдиний, мiй зламаний квiте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мiй згублений свiте!
Стать над тобою i кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя i горе вмирає.
[16.ХI 1900]
Як я люблю оцi години працi,
Коли усе навколо затиха
Пiд владою чаруючої ночi,
А тiльки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини - я не прислухаюсь.
Ось пiвнiч вдарила - найкращий працi час, -
Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
I швидше у руках забiгало перо.
Години йдуть - куди вони спiшаться?
Менi осiння нiч короткою здається,
Безсоння довге не страшне менi,
Воно менi не грозить, як бувало,
Непевною i чорною рукою,
А вабить лагiдно, як мрiя молода.
I любо так, i серце щастям б'ється,
Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
I хтось немов схиляється до мене,
I промовляє чарiвнi слова,
I полум'ям займається вiд слiв тих,
I блискавицею освiчує думки.
Передсвiтом чорнiє нiч надворi,
I час гасити свiтло, щоб його
Не засоромив день своїм сiянням.
Погасне свiтло; та палають очi,
Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
Заглянуть сивими очима i всi речi
Почнуть iз темряви помалу виступати,
Тодi мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свiчадi
Блiде обличчя i блискучi очi,
А в думцi, мов тривога, промайнуть
В дитячих лiтах чутiї легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
"Була собi колись дiвчина необачна…"
Про необачну дiвчину, що дорго
За кужелем сидiла проти свята,
I не молилася, й на дзвони не вважала,
I спати не лягала, от за те
До неї уночi з'являвся перелесник;
Не дьяволом з'являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хатi гарним парубком ставав,
Облесливим - речами i очами.
Вiн їй приносив дорогi дарунки,
Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
Своєю називав, i коси розплiтав їй,
Речами любими затроював їй серце
I поцiлунками виймав iз неї душу.
На ранок, як спiвали третi пiвнi,
Зникав той перелесник, а дiвчина,
Уквiтчана, убрана,засипала
Камiнним сном. А потiм цiлий день
Блiда ходила, мов яка сновида,
I тiльки ждала, щоб настала нiч,
Щоб з перелесником стояти на розмовi,
А тим розмовам був лихий кiнець…
"А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тiльки завжди i казала:
"Та не при хатi i не при малих дiтях,
Не при святому хлiбовi казати.
Не згадуй проти ночi, бо присниться!"
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую нiколи проти ночi
Про перелесника, моє свiчадо тiльки
Нагадує менi про нього вдень.