Чтение онлайн

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе -

Все наземне, - з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Сi круглiї вежi й високiї мури -

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi "темнiї темницi".

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, - втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров'ю обкипiла вся наша давнина!

Кров'ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, - нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

Кiнець подорожi, -

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, -

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888] * Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) - український бiблiограф, критик i фольклорист. Приятель сiм'ї Косачiв.

(Посвята дядьковi М. Драгоманову)

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повiсть незабутню

Про далеку вiльную країну,

Про стару Шотландiю славутню.

Давня повiсть! i на байку схожа, -

Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,

Але ж правда, наче зiрка гожа,

Сипле скрiзь промiння золотiї.

Правда нам свiтитиме крiзь хмари,

Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на вiйськовi чвари,

В давнiй славi спогадом поринем.

Вже буде лiт п'ятсот тому, -

На край шотландський вiльний

Вiйною йшов король Едвард,

Англiйський владар сильний.

Зiбрав вiн лицарiв своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вiльний люд

Забрати у пiдданство.

По всiй Шотландiї йде гук