Чтение онлайн

– Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? – питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. – Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумніви – жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»

– Мама працює в міському архіві, – відповідає. – Там в основному документи, що стосуються історії Києва.

– А з Центрального державного історичного архіву знає когось?

– Певно.

– От і чудово. Нам туди треба!

– Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, – шепоче Мар’яна безбарвно.

– Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, – відповідає Хотинський. Додає: – Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.

– Дякую… – не вірить щастю Мар’яна.

– Добраніч, люба, – коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. – Ну… Усміхнися! – вигукує. – Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила – сталося.

– Він – мій! – захват хвилею. Рвонула двері під’їзду, відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж – де двірничиха?! Вона хоч колись прибирає?!

Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, відчиняй скоріш – Мар’яні так хочеться поділитися своїм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?

В отворі розчинених дверей – Поля. Білявий, оптимістичний колобок – усе життя котиться поряд із Мар’яною, та нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:

– Ти як?..

– Поспішаю! – Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягається, дістає рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:

– Ти дурна? Куди? Ніч…

– На Майдан.

– Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повалити пнеться…

– І під КМДА… – Поля в курсі.

– І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?

– Може, мєнти злякаються! – Поля віднаходить молоток, намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.

– А молоток навіщо?

– Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! – глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну – очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…

– Де твій газовий балончик, Мусько? – питає Поля. – Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?..

– Я ледь на ногах стою! Я з роботи! – Мар’яна вже не стримує роздратування. – Пахала до ночі, як проклята, бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі купити!

– Ігор так і не об’явився, – видихає Поля, очі вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бідна Полька!

– Хотіла по міліцейських відділках його шукати, – Поля тремтить, вихлюпує: – Та як?! Я ж уся побита – раптом би затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є серед затриманих Ігор Корнілов…

– Нема?

– Ніде…

– А мобільний?

– Поза зоною.

– А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про нього знаєш?

– На архітектора вчиться. В університеті будівництва і архітектури.

– Там була?

– Субота…

– Дідько, субота… – Мар’яна ще намагається зупинити подругу. – А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до університету сходимо, попитаємо. А сьогодні – лишайся вдома.

– Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає. Ти зі мною?

Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається, як лайно в ополонці.

– Хотинський тільки-но зателефонував… – бреше, радіє: і не брехня, майже правда! – Прямо в слухавку мені: «Жити без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».

– Тоді я сама…

Мар’яна хапає Полю за руку:

– Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу. Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшукається! То тобі не з минулого пращура знайти.

…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим страхом обіймає Полю – тільки ж обережніше, молотка не виймай! – як стара баба, подумки хрестить подругу в рюкзак і спину.

Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах першого поверху – все курить, курить, ніби вже надто ясно стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, – по вуха. Спересердя жбурляє на сходи цигарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає – не засне.

Хочеш загубити душу – помани її золотом. Невтримний Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова – розмови – пусте, коли дім горить, – діставався людських сердець, а Мар’яну не обпік – горіла своєю мрією, дратувалася, ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під стелою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і відправить подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти і катери – несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьківщини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова свіжа, а людей нема. Геть нема.