Чтение онлайн

– А давай я з нею поспілкуюся, – запропонував Хотинський. – Давно мрію познайомитися з твоїми батьками.

– Справді?.. – не повірила Мар’яна. Просяяла: збулося! Врешті мама і тато побачать, який у неї файний мужчина!

Тато підвів. Ще зранку божився: «Після роботи неодмінно буду вдома, доню!» Та ввечері, коли збуджена Мар’яна з нервів утретє протирала келихи, увімкнула телевізор, щоби хоч якось заспокоїтися, та так і завмерла перед екраном – Майдан, море люду, «Океан Ельзи», – вона раптом побачила посеред натхненних людських хвиль розчуленого тата.

– Мамо, Боже ж мій! Мамо! – заверещала розгублено. – Тато знову на Майдані! Як він міг?! Йому все це важливіше за щастя власної доньки?!

Мати міцно стулила тонкі вуста, усміхнулася криво, вбила кіл:

– Інтелігенція… Нічого святого!

– Я зараз же зателефоную йому! Хай їде додому! – Мар’яна вхопила мобільний, руки тремтять.

– Облиш, – наказала мати зверхньо. – Хіба там є чим гордитися? – вимкнула телевізор, глянула на доньку із прикрістю. – Твій кріт, часом, на нашого тата не скидається? А то би їм було про що побазікати… Про поезію, Майдан та дріжджі!

Хотинський вразив Аду Озерову в самісіньке серце. Побачила доччиного коханця, аж згадала: ось вона наївна, юна гортає каталог одягу «QUELLE», який за дві жувальні гумки випросила до вечора в однокласниці Тоньки Захарченко. І хоч збрехала Тоньці, що хоче модний фасон для літньої сукні знайти, перш ніж коштовну тканину різати, швидко перегортає сторінки з жіночою модою, врешті знаходить розділ з чоловічими речами та зомліває не від імпортних штанів чи пуловерів… Забувши дихати, із захватом роздивляється поголені чисті обличчя чоловіків-моделей, білозубі посмішки, шовковисте волосся. «Ось цей чорнявий – мій! – тріпоче сердечко. – А чи ні! Ось цей, білявий…» Фантазія несе: білявий німець із «QUELLE» заглядає Аді в очі: «Я тебе кохати все життя!» Ада манірно так: «А я ще подумаю…» Бо ж забава в розпалі! Гортає каталог до розділу «Білизна», червоніє від несподіваних жадань, сором’язливо роздивляється чорнявих-русявих-білявих німців у самому спідньому, збуджується вкрай, і все закінчується драматично. Радянська школярка Ада жбурляє каталог геть, валиться на постіль, ридає гірко, бо ж їй – хоч би якого з тих красенів! Хоч русявого, хоч чорнявого, та нема… Нема в Києві таких! Певно, в усьому Радянському Союзі нема! І як з тою бідою жити?!

Відігнала минуле, узяла себе в руки.

– Ада Едуардівна, – відрекомендувалася, усміхнулася Хотинському якомога привітніше. «Мамо рідна, він же з „QUELLE“!» – штрикнуло в мізки.

Хотинський розтулив рота, і Ада Едуардівна Озерова заднім числом повірила, що всі чоловіки-моделі з німецького каталогу були не тільки красунчиками, але й вихованими розумниками.

– У тебе така молода мама, – сказав Хотинський Мар’яні, однією фразою навіки покоривши Адине серце.

– А любить усе старе, давнішнє. Тому й працює в архіві, – ляпнула Мар’яна, чомусь вирішивши: треба одразу до справи.

Хотинський перехопив віжки: так, тпру… Виставляв на стіл делікатеси, які припхав із собою, все балабонив:

– Мар’яні – швейцарський шоколад. Вам, Адо Едуардівно, – сир з Нідерландів. «Дель густо пуро» – чистий смак. Не куштували? Зараз ми це виправимо. А Мар’яниному татові – відмінне чилійське вино! Тато ж буде?

– Валентина затримали бізнесові справи, – манірно відповіла Ада. – Ви ж розумна людина, вам пояснювати не треба: країну лихоманить… Якщо не приділяти достатньої уваги бізнесу, все прахом піде. А Валентин у нас не з тих, хто, замість власними справами займатися, на Майдані глотку дере.

– Лишімо вино для тата, – знову не в той степ запропонувала Мар’яна, та Хотинський вирішив: несправедливо! Ада Едуардівна неодмінно має отримати задоволення від чилійського червоного.

Під кінець вечері Мар’янина матінка попливла, схлипнула, взялася розповідати про каталог «QUELLE», який слугував радянській школярці вікном в інший світ.

– А ви за Європу? – не обійшла наболілого.

Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, наче вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміхнувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.

– Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, – повідомив довірливо. – От вам пощастило! Маєте змогу щодня торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стикнулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старшини на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори – там тепер школа – стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадцятому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.

– Так у чому проблема? – не могла втямити хмільна Ада.

– Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни – у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому виникне потреба. Часом, не допоможете?

Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свідчив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державного архіву міста Києва, працює над науковою працею зі встановлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож київський архів просить колег з інших архівних установ посприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.

– Це ж «липа», – розгубилася Мар’яна.

– Подякуй краще! – відказала мати. – І не кажи, що мені байдуже твоє щастя.

– Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, – не втрималася, дорікнула Мар’яна.

Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на доньку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про мене знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу – чужим, ненависним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?..

Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я – аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада – представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха – Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

– Ада! – вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.