Полонені Білої пустелі
Шрифт:
Джеймі зціпив зуби й уперто процідив:
— Ми мусимо наздогнати їх. Нумо, ще швидше!
Обидва тричі занурювали весло у воду з одного соку каное, а тоді, підкинувши весло в повітря, перехоплювали його на льоту й тричі відштовхувались од води з другого боку, жодного разу не збиваючися з ритму.
Часто змінюючи нахил тіла, вони не давали м'язам затерпнути, а злагоджена ритмічність рухів полегшувала роботу.
Спочатку каное линули у вранішній тіні, що її відкидали високі береги озера. Десь над полудень вони порівнялися з порубом, посередині якого стояли розвалені стіни покинутої хати. Чіпевеї зразу ж скерували свої човни подалі од берега, аби об'їхати це зловісне місце.
Обидва хлопці знали історію полишеної хати. Її збудував молодий рудоволосий англієць, який хотів заснувати тут факторію. Та майже двадцять років тому молодий торговець зник. Ніхто не знав напевно, що з ним сталося, хоч у індіян крі була щодо цього своя версія — мовляв, якось узимку він вирушив скуповувати песцеве хутро в ескімосів, а назад так і не повернувся. Єдина пам'ять, що її він по собі залишив, була оця купа гнилих колод, яку й досі називали факторією Рудоволосого.
— Чіпевеї поводяться так, наче бояться факторії Рудоволосого, — зауважив Джеймі, коли вони пропливали повз неї.
Авасін відповів не зразу.
— Можливо, їм краще ніж іншим відомо, чому зник той торговець, — нарешті промовив він. — Чіпевеї — народ дивний.
Вже сутеніло, коли каное досягли північного краю озера. Тут закінчувалися володіння племені крі, і далі лежала незнайома хлопцям земля.
Каное вперлися носами у вузеньку смужку прибережного піску. Звідси ідтен-елделі звичайно рушали далі суходолом, в обхід Касмірського водоспаду. Але починати цей тривалий перехід з човнами на плечах було вже запізно, бо темрява швидко насувалася, і тому індіяни запалили на березі багаття. Хлопці повечеряли смаженим сигом коло вогнища Деніказі. З'ївши свою пайку, індіянський ватажок, не кажучи ані слова, відійшов од вогню, загорнувся в ковдру й ліг.
Хлопці повернулися до свого човна, перевернули його й залізли під низ. Вмостившись на ніч, вони й обличчя накрили ковдрами, щоб їх не покусали москіти. Десь далеко завив у темряві вовк, але хлопці не почули його, бо вже спали міцним сном.
Задовго до світанку вони вже знову були на ногах. Деніказі так поспішав повернутися до свого стійбища, що не дозволяв нікому згаяти й хвилинки. Сніданку не готували — пережовуючи на ходу по жменьці в'яленого м'яса, чоловіки й хлопці вирушили в довгий перехід.
Джеймі зголосився нести каное, але, не пройшовши ще й милі, він уже шкодував про це. Їм довелося долати нескінченну низку перешкод, раз по раз перелазячи через повалені лісовою пожежею дерева, між якими хлюпотіло грузьке болото. Балансуючи з каное на спині, він перестрибував з колоди на колоду й з купини на купину. І на додаток до всього їх ще переслідував рій чорних мух.
Авасін ніс два рюкзаки й решту поклажі. Він був навантажений, як мул.
Перехід забрав цілих дві години. Добувшись нарешті до берега річки Касмір, хлопці аж падали з утоми. Але чіпевеї вже встигли спустити свої човни на воду. Деніказі не дав хлопцям часу на перепочинок. Його суворе обличчя не виявляло й найменшого співчуття до них, коли він давав наказ пливти далі.
Тримаючи курс за водою на північ, каное полинули тепер, мов горобці, переслідувані яструбами. Швидкість була така, що соснові й смерекові ліси на берегах зливалися в суцільну стіну; та хлопці і не дивились на них, бо їхні погляди були прикуті до річки й до чіпевейських човнів попереду, що раз у раз змінювали свій курс.
Ось перша бистрінь насунулася на них — вузька ущелина, в якій ревла і клекотіла спінена вода. Джеймі, який сидів на носі, гарячково загрібав, аби уникнути зіткнення з чорними скелями, що мчали їм назустріч. Авасін на кормі теж веслував щосили, скеровуючи човен то в один, то в другий бік у вузьких закрутах між порогами.
А за цими порогами виринали нові… Шалений гін тривав аж до полудня. Перепочинок настав тільки тоді, коли течія почала заспокоюватися й річка поступово перейшла в широку затоку. Попереду, мов дві руки, простягнуті до півночі, лежало озеро Касмір.
Після короткої зупинки на обід вони попливли через озеро. Години минали повільно й одноманітно. На той час, коли сонце зникло за порослими рідким лісом горбами на заході, чіпевеї випередили хлопців на багато миль. Швидко насувалася темрява, а з нею — почуття самотності.
Та нараз Авасінові пильні очі помітили попереду кілька невеличких світлих вогників на тлі темної стіни лісу.
— Це табір Деніказі! — вигукнув він. — Я бачу вігвами!
Що ближче вони підпливали до берега, то яскравіше розгорялися вогнища, і ставало їх чимраз більше. Над тихою озерною гладінню розлягався собачий гавкіт і ритмічне торкотання індіянських барабанів.
Хлопці покинули веслувати, й каное само попливло до берега. Просто перед ними була довга піщана коса, на якій стояло кільканадцять невисоких, конусоподібних вігвамів. Між ними палахкотіли вогнища, утворюючи химерний танок тіней на стінах індіянських осель і освітлюючи постаті двох чи трьох десятків чоловік, що нерухомо стояли коло самої води.
В усьому цьому видовищі було щось дике, первісне. Ідтен-елделі жили в своєму таборі майже так само, як їхні предки тисячу років тому. Хоч тепер замість луків і стріл вони мали рушниці, цивілізація білих людей майже не торкнулася їхнього способу життя. Вони жили, як за давніх часів, і вклонялися своїм давнім богам.
Коли каное наблизилося до берега, хлопці почули гучний голос Деніказі.
— Хто пливе до нас? — вигукнув він мовою чіпевеїв.
Авасін відповів тією самою мовою:
— Сини Енни, крі, припливли до вас здалеку!
Після цієї ритуальної відповіді Авасіна чіпевеї зняли голосний крик, що луною пішов над тихим озером, розриваючи темряву ночі:
— До нас прибули друзі! Кладіть на землю луки!
Цією стародавньою формулою незліченні покоління ідтен-елделів вітали своїх друзів.
Трохи наляканий незвичною церемонією, Джеймі обережно ступив з човна на берег. Деніказі повів хлопців до свого вігвама, перед яким горіло велике й яскраве багаття. Одразу з'явилися дві жінки з дерев'яними тацями, на яких лежала варена риба й в'ялена оленина з подарованих індіянами крі харчів. Знаючи, що табору чіпевеїв загрожує голод, Джеймі хотів був одмовитися від частування, але Авасін швиденько прошепотів: