Чтение онлайн

І раптом, — це повторюється щовечора! — він “пригадує”.

— Так, так… — мимрить він розсудливо. — Дешевше ніяк не можна!.. Вона ще майже зовсім нова… Дешевше не можна!

Звідкілясь з-за пазухи він видобуває аркушик цупкого паперу з написом, чіпляє собі на груди і вже з настороженою солідністю комерсанта йде мостом назустріч негустому потокові перехожих.

Більшість минають його байдуже, — можливо, навіть не помічаючи. Деякі цікавляться табличкою.

“ПРОДАЄТЬСЯ ДУША! — написано на ній кривулястими незграбними літерами. — ЦІНА -24 000 ДОЛАРІВ”.

Цікавий знизує плечима і йде собі далі. Що ж — у Америці кожен може продати все, що має.

Це сталося давним-давно, в зоряній системі А-1, на блакитній планеті Земля.

Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня, о нульовій годині за міжнародним часом, раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори.

І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал Служби Життя — Сигнал Розшуку.

Шукали чоловіка, на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75.

Він був потрібен, як вода для спраглого. Як кисень для космонавта у міжзоряному просторі. Та навіть більше: він був потрібен, як саме життя, бо тільки від нього залежало існування іншої людини, на ім’я Март.

Март помирав. Помирав страшною, безглуздою смертю організму, позбавленого нирок. Ліву нирку йому видалили рік тому. Права ще працювала деякий час, а потім зрадила й вона. Людина була приречена.

Ні, Март ще жив, бо його кровоносну систему було приєднано до штучної нирки, і міг би жити ще тиждень, ще місяць, ще рік. Та все одно, це було болісне, повільне вмирання, бо штучна нирка — апарат недосконалий і громіздкий. Консиліум найвидатніших лікарів визначив: терміново потрібна здорова нирка для пересадки. А її може дати одна-однісінька людина в Сонячній системі — альянт хворого.

Знаю: ви здивовані й прикро вражені. Навіщо, мовляв, отака дикунська операція, якщо за кілька годин можна повністю відновити обидві нирки людини? Але зважте: діялося це десь аж на початку двадцять першого сторіччя, коли ще не існувало генетичної топології і тільки-тільки починався штурм біологічного бар’єру несумісності. Слід визнати: древні лікарі були майстерними хірургами. Вони блискуче опрацювали методику пересадки внутрішніх органів. Але органи ці здебільшого не приживалися. Вони або повільно руйнувалися самі, або вбивали оперованого, — адже всякий сторонній білок для організму не тільки не бажаний, а навіть смертельно шкідливий. Надійно приживалися лише тканини близнят, які мали однаковий генетичний код. І саме за це явище схопилися тогочасні лікарі: вони почали створювати таких “близнят” штучно.

Ні, це були діти зовсім різних батьків. Тільки й того, що в перші хвилини після народження двоє немовлят обмінювалися кров’ю, і відтоді до кінця життя їхні тканини були біологічно сумісними.

Народившись у одному місці, одного дня і однієї години, альянти згодом роз’їжджалися в різні боки і здебільшого ніколи не зустрічалися. Але як тільки лунав Сигнал Розшуку, то де б не був альянт гинучого— на суходолі чи в морських глибинах, на Землі чи в Космосі — він мчав на допомогу. А втім, і Сигнал Розшуку вмикався надзвичайно рідко. Спрацьовували кодові імпульси Служби Життя, і браслет-інформатор на руці альянта починав давати тривожні сигнали.

Альянт Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75, на кодові сигнали не зголосився. Мало того, після цих сигналів, як визначила Служба Життя, він, всупереч усім настановам, залишив у квартирі браслет-інформатор, а сам зник. Не відповів він і на екстраординарний Сигнал Розшуку.

Цей Сигнал, заради якого вимикалась уся телекомунікаційна мережа планети, точно через двадцять чотири години пролунав удруге. Ще через добу — втретє. 1 тільки аж тоді Служба Життя одержала нейтринограму без зворотної адреси. Сухим, байдужим голосом альянт Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75, повідомляв, що з певних міркувань зрікається обов’язку альянта людини, на ім’я Март, особистий індекс № МКИА-235Р76. Про підставу для зречення він не розповість нікому, навіть під загрозою всезагального осуду.

Всі були приголомшені. Звичайно, обов’язок альянта — цілком добровільний; звичайно, за півсторіччя системи попарної імунізації таки трапилося кілька випадків зречення альянтів-боягузів, — які, до речі, через всезагальний осуд потім каралися весь вік. Але ж цього разу все було зовсім по-іншому. Мабуть, не існувало альянтів ближчих і рідніших, аніж Пауль і Март. Товаришували ще їхні діди. Товаришували їхні батьки. І вони самі, народжені в один день і одну годину, були друзями з перших кроків свого свідомого існування. Вони зростали і навчалися разом, вибрали один фах, мали однакові смаки та переконання. Занурені в науку, обидва так і не знайшли часу, щоб одружитися, і, маючи по сорок літ, усе ще були нежонаті…

А втім, якщо казати правду, ця “однаковість” викликалася зовсім не тотожністю здібностей та прагнень. Фізіологічно й психічно Март і Пауль розрізнялися, як небо і земля. Жвавий, меткий, непосидючий Март був незмінним лідером вайлуватого велетня Пауля. Саме Мартові належали ідеї всіляких витівок та пустощів, за які обом частенько перепадало в дитинстві. Мартові ж належали й ті справді “божевільні” теорії, за розробку яких обидва дістали звання академіків. Як у минулому, так і останнім часом Паулеві припадала роль виконувача задумів.

Але, слід віддати належне, Март завжди і все ділив з другом — і покарання, і славу. Всі наукові праці виходили під спільним авторством.

І ось тепер, коли академік Март був приречений на жахливу повільну смерть, його найближчий друг і альянт Пауль зрікся свого найпочеснішого обов’язку… Що сталося? Адже рік тому, коли мали оперувати Марта, Пауль, посилаючись на своє надзвичайно міцне здоров’я, пропонував віддати Мартові свою нирку заздалегідь, аби не допустити ще однієї операції в майбутньому. Він не здійснив свого наміру тільки через одчайдушний опір Марта.

Та що там рік тому, — і тепер, коли Марта поклали в клініку вдруге, Пауль відвідував його щодня. І раптом — зник. Зник напередодні вирішального консиліуму. За цим зникненням крилася таємниця. Може, навіть прикре непорозуміння. А йшлося ж не тільки про життя і смерть людини взагалі, а й про існування одного з найвидатніших учених планети. Отож Служба Життя, всупереч традиції, надіслала екстраординарний Сигнал Розшуку і вчетверте. Через кілька хвилин нейтринофор Головного Координатора надрукував на стандартному бланкові: “МАРТОВІ, ОСОБИСТИЙ ІНДЕКС № МКИА-235Р76. ПРИЙДУ НА ДОПОМОГУ, КОЛИ СЛІПИЙ ПРОЗРІЄ, А НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ. ПАУЛЬ, ОСОБИСТИЙ ІНДЕКС № МКИА-235Р75”.