Чтение онлайн

Щось важко гупнуло. Зашурхотіли камінці. Пауль відчув, що вже може випростати рукав скафандра. Хутенько висмикнув руку в грудну порожнину свого панцирного сховища, клацнув тумблером вмикання сервомоторів. О, тепер він нічого не боявся! Сталевий “кістяк” скафандра, як найпотужніший домкрат, може підняти сотні тонн, а керувати ним надзвичайно просто-сервомотори тільки дублюють рухи кінцівок.

Справді: брила над ним стала слухняною; незначне зусилля лівої руки — і ось уже важелезну залізобетонну покрівлю піднято майже на метр. Лишається закріпити її, аби звільнитися повністю. Це зробити непросто, бо рукав з випромінювачем досі не вдається підняти догори. Проте кінець кінцем упорався й з цим. І ось коли промінь квантового випромінювача намертво приварив знавіснілу брилу до сусідніх і можна було вільно рухатися — Пауль відчув, що втрачає сили. Він похапливо проковтнув ще одну дозу біостимулятора, — п’яту дозу, максимально можливу дозу для людини з найміцнішим здоров’ям.

Але не допоміг навіть стимулятор. Втома зникла, зате свідомість огорнула тупа й легковажна ейфорія, все здавалося чудним і безглуздим: чому він опинився тут? що намірявся робити? а чи потрібно взагалі щось робити, коли так приємно гудуть у голові джмелі, а м’язам так солодко відпочивається?

Та водночас десь у підсвідомості настирливо і докучливо бубонів чийсь голос: “Ввімкни радіопередавач! Ввімкни радіопередавач”!

Пауль насторожився, схаменувся. Натис на кнопку рації. Хутенько перебіг весь діапазон. Спіймав уривок передачі:

— …сталося, що сталося?.. Чому ви опинились тут?

Сп’яніння як рукою зняло. По спині пробіг мороз. Він упізнав СВІЙ ВЛАСНИЙ голос. Та ще й не спотворений звукозаписом, а такий, яким його чує кожна людина своїм ВНУТРІШНІМ слухом, через кістки черепа!.. Отже, “краб” — ніщо інше, як “Дельта”… в якій ув’язнено психодвійника академіка Пауля!

— Я вас слухаю… Як вас звати?

— Я “Дельта”, “Дельта”… А ви?

— Я… — йому перехопило мову. — Я — академік Пауль. Чи не…

— Стривайте. Ви повністю звільнилися?.. Тоді — негайно виходьте геть із зони. З радіацією не жартують!

— Я піду тільки після того, як поговорю з вами.

— Поговорите нейтринофором.

— Але ж ви мені раніше не відповідали.

— Тепер відповідатиму.

— То дозвольте хоч подивитися на вас зблизька.

— Прошу.

Пауль сяк-так перебрався з своєї ущелини в бокс, засвітив ще одне “штучне сонце” і при його світлі пильно оглянув “Дельту” зблизька. В нього тоскно защеміло серце: аж тепер стало видно, яких пошкоджень зазнала машина під час вибуху, — мабуть, лише завдяки щасливому випадку вціліли її життєво важливі центри. Це була машина-інвалід, яка ледь-ледь могла пересуватися! Та й ДЕ пересуватися? Ось уже дванадцять років вона ув’язнена під руїнами лабораторії. А це ж не машина, а твоя ПСИХОКОПІЯ, академіку Пауль!

— Пауль, благаю: скажіть…

— Не розумію вас… — голос, його власний голос, звучав спокійно і байдуже. — Прошу, негайно йдіть із зони. Якщо хочете, можете скористатися з іншого, цілком надійного виходу. Він у монтажному залі. Кожна зайва секунда перебування в зоні може бути для вас фатальною, тому заявляю: я відповім вам тільки по лінії нейтринного зв’язку. Присягаюсь: розповім усе.

— Так… Гаразд… — Пауль ще раз обвів поглядом машину, лагідним рухом провів по її калічній “клешні”. — Прощавай, Пауль!.. Спасибі тобі, друже, за все!

Кілька секунд тривала пауза. А потім у гучномовцях шолома пролунало сумно:

— До побачення, друже! Хай щастить тобі у житті!

Вже ні з чого не дивуючись, плентався Пауль до виходу з руїн їхньої колишньої лабораторії. Так, у стіні монтажного залу зяяв отвір, вирізаний квантовим випромінювачем; так, через завал на поверхню вів тунель, яким, певно, користувалися не раз, якщо зважити, що на його стінках позрізувано всі шпичаки, а прутки арматури зварені воєдино. Він догадувався, хто і коли це зробив, та все ще не міг збагнути, яку ж мету переслідував академік Март, чому крився зі своєю пекучою таємницею довгих дванадцять років. Та й поведінка Пауля-психодвійника видавалася незрозумілою: таким буває тільки справжній раб, який зрікся людської гідності.

Вже Пауль додибав до свого дискольота, скинув геть ненависний скафандр, умостився в кріслі перед екраном нейтринофора, та все не наважувався викликати “Дельту”… Кінець кінцем натиснув кнопку. І враз почув:

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання, академіку Пауль. Тільки, прошу, скажіть: що трапилося з академіком Мартом? Я не чую його вже два тижні.

— Слухай, Пауль!.. — йому аж голос перехопило від обурення. — Якщо тебе цікавить доля цього мерзотника, то… А втім, гаразд: він — помирає, бо його зрадила остання нирка!

— А ти, його альянт і найкращий друг, зрікся свого почесного обов’язку, хай, мовляв, гине?.. Впізнаю непримиренного Пауля!

— Так, зрікся! Так, хай гине! І дуже шкодую, що в ім’я нашої колишньої дружби не можу проголосити на весь світ, який це мерзотник!

— Гай-гай, Паулю, ти вдаєшся до надто енергійних виразів. Це на тебе не схоже… То чому ж Март — мерзотник?

— Та тому, що він перетворив тебе, мою психокопію, — а по суті цілком незалежного мислячого індивідуума, — на покірного раба! Тому, що він за довгі дванадцять років навіть не прохопився про твоє існування, зате жорстоко експлуатував тебе і видавав твої думки, вистраждані в найстрашнішій із в’язниць, за свої власні! Хіба цього — мало?.. Хіба мало того, що зараз ти, — ти, перетворений на його придаток, — не відчуваєш принизливості свого становища?! Та я б на твоєму місці…

— …вкоротив би собі віку, чи не так?.. — запала довга пауза. — Паулю, Паулю, а чи пам’ятаєш ти, що ми з тобою — тотожні? Це САМЕ Я категорично заборонив Мартові розповідати про моє існування. А хіба ТИ зробив би інакше? Делікатний і чутливий, ти завжди намагався перекласти на ВЛАСНІ плечі весь тягар фізичних і психічних випробувань. Так, я — Пауль-другий, скажімо, — невимовно страждав оці дванадцять років. Страждав зі мною і Март. Тож навіщо завдавати страждань ще й тобі?., Ніякий я не раб, Паулю. Я весь час відчував себе повноправним членом нашого наукового тріумвірату. А оскільки я мав можливість працювати по двадцять чотири години на добу, не знаючи втоми, я незабаром випередив вас обох. Не Мартові, а мені належали більшість із ваших блискучих ідей, які увінчалися повним торжеством нейтринного зв’язку. І Март зовсім їх не привласнював, він щодня благав у мене дозволу розповісти усе. Я зволікав. Мені хотілося, щоб ти побачив мене аж ніяк не калічним та немічним, а у повному всеозброєнні. Чекати цього не довелося б довго — хіба ще рік чи два… А тепер — останнє. Чи знаєш ти, чому в Марта хворі нирки? Він хапнув надмірну дозу радіації два роки тому, коли всупереч усім моїм благанням пробрався сюди, щоб прилаштувати мені і сфероїд нейтринофора, і диполь гоніовізора, і датчики доторку. Не припасував тільки квантового випромінювача, бо це вимагало надто багато часу та спеціальних пристосувань… Март повернув мені найдорожче: здатність сприймати, вивчати, досліджувати світ… і втратив при цьому здоров’я. Більш того: втратив шанси на життя. Тож якою мірою можна оцінити цю самовідданість друга?! Та коли б я, Пауль-другий, мав одну-єдину живу нирку, я віддав би її, щоб вижив Март, бо він вартий того!.. Я все сказав, Паулю. А втім, ще одне. Ми з Мартом домовилися: як тільки я зумію вибратися з-під руїн, він зніме психокопію з себе, вмістить у атомний всюдихід, і ми вдвох — Пауль-другий і Март-другий — вирушимо на Венеру, щоб вивчити її і підкорити… Так буде, Паулю!.. А тепер — поспішай!

Це було давним-давно, в зоряній системі А-І, на блакитній планеті Земля.

Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори. І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал — відповідь альянта на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75. Він перепрошував Службу Життя і все людство планети за свою егоїстичну поведінку і просив надіслати по нього швидкісний стратоплан, бо добиратися з Сибіру на неквапливому дискольоті надто довго. Повторювати сигнал не довелося: вже через кілька годин альянт-донор був біля ліжка свого помираючого друга.