Чтение онлайн

«Має щастя хлопець, — подумав я, — що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».

— Ну і що, Жачек, це все? — Трепка вже складав у портфель нотатки.

— Є ще тільки оце, — сержант подав Трепці вирізку з газети.

— Цікаво! — пожвавився Трепка. — Професор не згадував нам про це.

Наступного дня капітан Трепка запросив професора Містраля до управління міліції.

— Ми, професоре, допитали ваших сусідів по будинку, товаришів і співробітників, — повідомив без будь-якого вступу капітан, — і тепер принаймні знаємо, де шукати.

— А саме?

— Мені здається, що я не дуже рискуватиму, коли скажу, що замах зробив хтось з мешканців «Ізолятора».

— Вибачте мені, але я назву це одним словом, — швидко відповів професор, — абсурд.

Трепка не сперечався, вибачившись перед професором, він зник за ширмою, щоб зварити чай, — капітан мав звичку робити це в найнесподіваніші хвилини.

— Це абсурд, поручику, — повторив професор, звертаючись до мене. — Я знаю всіх своїх сусідів по будинку. Це нормальні люди. І я ніяк не можу собі уявити, щоб хтось із них видряпався на драбину з метою влаштувати безглузде тренування у стрільбі по моєму вікну.

Я ствердно кивнув головою. Мене самого вразив рискований діагноз Трепки. Правда, був у цій справі трохи дивний збіг обставин, які дуже полегшували здійснення замаху, і насамперед це замкнуті на ключ двері. Можна було припустити, що винуватець замкнув їх навмисно, щоб не дати змоги професорові чи якійсь іншій людині, стривоженій подією, вийти в сад через кухню, і цим самим забезпечити собі можливість без перешкоди пройти сходами нагору.

Проте мені здавалося, що для яких би то не було висновків цього ще дуже мало, і я дивувався, що Трепка так легковажно рискує завдати шкоди своєму авторитетові. Я не бачив мотивів замаху, а спосіб його здійснення здавався мені просто дивовижним. Невже злочинець стріляв би тільки для того, щоб налякати? Але ж професор категорично відкинув таку можливість, твердячи, що ні в кого не було причини лякати його. Хіба, може, професор не був з нами відвертий і щось приховував. Але його поведінка заперечувала це підозріння. Містраль ставиться до всієї цієї справи далеко не так серйозно, як Трепка. І це була нормальна реакція людини, яка не відчуває над собою загрози. Якби професора шантажували, якби він когось боявся, то, напевно, поводився б інакше.

Тим часом Трепка повернувся з чайником, який ще парував, і, незважаючи на відмовляння професора, умовив його покуштувати зеленого чаю, — з часу свого перебування в Китаї капітан пив його систематично.

Професор скривився вже після першого ковтка, але по-геройськи пив далі. Трепка деякий час мовчав, і тільки його маленькі очі допитливо дивилися на професора.

— Я обдумував цю справу, професоре, — промовив він нарешті, — і скажу вам одверто, що вона мені зовсім не подобається. Я відчуваю якусь загрозу — неясну, нечітку, але реальну. Ця справа не настільки безглузда, як нам спочатку здавалося.

— Вибачте мені, але я не бачу жодного розумного пояснення цього замаху, — упевнено промовив професор.

— Є одне, — заперечив Трепка, відсуваючи склянку з чаєм.

Професор здивовано глянув на нього.

— Є одне, — повторив Трепка. — Генеральна репетиція. Випробування.

— Випробування?! — вигукнув професор. — Чого?

— Справності… нервів, вашої і нашої реакції, одним словом, усього, що потрібно злочинцям для виконання їхнього плану.

— Це смішно.

— Ні. Це небезпечно. Я не хотів би вас лякати, але треба мати на увазі, що замах може повторитись і, боюся, цього разу вже цілком серйозно.

Професор хотів різко заперечити, але стримався і запитав з вимушеним спокоєм:

— А з чого ви судите, на якій підставі?..

— Подумайте самі, — тихо сказав Трепка. — В цьому замаху все обдумано, крім останнього акту. Все виглядає так, немовби хтось тонко, просто і кмітливо підготував убивство, але не захотів довести його до кінця. Точнісінько як на маневрах. Є все: противник, зброя, план операції, різні тактичні передбачення, атака, тільки противника не вбивають, бо це лише генеральна проба власних можливостей.

— Ну, капітане, — видавив професор, — ви, мабуть, жартуєте. Це жахлива фантазія. Хто ж грається у спроби вбивства?

— Не знаю, — зітхнув Трепка. — Мабуть, є хтось такий. І це йому для чогось потрібно. Я тільки з'ясував факт.

— Але ж це нічого не з'ясовує! Подумайте самі! Чого б це хтось готував на мене замах?

— Я весь час про це думаю, — промовив Трепка, — а ви мені не хочете допомогти. Чи й справді ніхто не скористався б з вашої смерті?

— Ніхто. У мене ж немає ніякого маєтку. Я неодружений, бездітний, і єдиний мій спадкоємець — це брат Гжегож, його ж ви, мабуть, не підозріваєте. Зрештою, повторяю, він дістане в спадщину після моєї смерті лише те, що на мені. А все інше, в тому числі й більшість книжок і автомобіль, яким я їжджу, — це власність інституту.

— Ви, здається, виїжджаєте на кілька днів у Токіо? — запитав раптом Трепка.

— Так! — Професор, здавалося, був трохи збентежений.

— Ви нам про це не сказали.

— Я не припускав, що це може мати яке-небудь значення в даній справі. Їду на з'їзд гематологів.

— А яка там ваша роль?

— Досить скромна… звітна доповідь, та, мабуть, і все.

— Коли відлітаєте?

— У вівторок, після свят, до Копенгагена, а звідти вже прямо в Японію.

— Повітряною трасою над полюсом?

— Так. Через Аляску.

— Сьогодні середа, отже, через шість днів… — пробурмотів Трепка. — Протягом цих шести днів раджу вам бути обережним.