Чтение онлайн

— Як ти думаєш, навіщо надіслали нам цю посилку? — запитав мене Трепка.

— Є три можливі варіанти, капітане, — відповів я, хвилину поміркувавши. — Або ми маємо справу з явно божевільним, або з дотепником, який хотів похизуватися своїм молодецтвом і сумнівним гумором, або ж…

— Або ж?.. — підхопив Трепка.

— Або ж це заздалегідь продуманий хід небезпечного злочинця, який хотів видати себе не за того, ким він є насправді. Та я думаю, що на цьому він нас не впіймає.

— Ти маєш рацію, Павелеку, — промовив Трепка і попрямував за ширму заварювати чай.

Уранці ми з чемоданами прибули до професора Містраля. Професор, мабуть, уже попередив, що в нього будуть гості, бо нас зустріли досить байдуже. Щоправда, застали ми лише Котовську і доктора Йонаша.

Асистент саме снідав у вестибюлі. Це був присадкуватий чоловік років під тридцять, з першими ознаками лисини, повними щоками і животом, який уже почав округлятися, старанно поголений, чистенький — від нього здалеку пахло лавандою.

Містраль досить невимушено представив нас. Ми обмінялися кількома чемними стандартними фразами, які не викликали ні підозріння, ні навіть зацікавлення. Як, не без уїдливості, пояснив нам професор, тутешні мешканці повністю зайняті собою і, хоч над головою спільний дах, вони живуть скоріше ізольовано, не звертаючи уваги на товариські стосунки сусідів.

— Тим більше, — закінчив професор з гіркою посмішкою, — що останнім часом у зв'язку з від'їздом у Токіо я раптом став популярний і з подивом констатував, що маю багато друзів, які не забули мене відвідати й запевнити в своїй симпатії.

Перед самим від'їздом Трепка запросив професора на коротеньку розмову. Ми зайшли до кабінету.

Тут Трепка повідомив професора про одержання незвичайної посилки.

— Що ви про це думаєте? — глянув він запитливо на Містраля.

— Нечувана історія! Це якийсь нахабний жарт, і до того ж не дуже дотепний, або витівка божевільного.

Трепка деякий час пильно дивився на нього.

— А чи не могли б ви сказати, хто з ваших знайомих здатний на щось подібне? Кому це найбільше до лиця?

— З моїх знайомих? Ну що ви, капітане! — обурено вигукнув Містраль. Видно було, що він по-справжньому ображений. — Вибачте, але я мушу повторити те, що вже неодноразово повторював: серед людей, які мене оточують, немає божевільних.

— Минулого року, — спокійно зауважив Трепка, — коли доктор Міхал Касіца був ще студентом, міліція затримала його за те, що прикидався на вулиці трупом. Коли з'являлася швидка допомога і його клали на носилки, Міхал Касіца втікав, залишаючи санітарів і прохожих у стані остовпіння.

— Так, я чув дещо таке. Але ж це різні речі. Кінець кінцем, це ж не злочин. Просто некрасиві жарти. Там йшлося про якийсь заклад…

— А чи не здається вам, — спитав Трепка, — що витівка з пістолетом може бути таким самим жартом?

— Ні. Є ж певні межі. Міхал їх ніколи не переступав. До того ж після одержання диплома він заспокоївся. Я зовсім виключаю припущення, що це його ідея.

— Гм… А все-таки я дуже просив би вас покопатися в своїй пам'яті. Справа дуже важлива. Може, якийсь пацієнт був незадоволений вами?

— Ви знову за своє! Я ж казав уже вам, що ніколи не сварився з пацієнтами. До того ж я вже багато років не займався практикою. Я присвятив себе виключно науковій праці.

— Але ж у клініці ви зустрічаєтесь з хворими?

— У вас, капітане, якась нав'язлива думка. Невже ви справді думаєте, ніби якийсь божевільний втовкмачив собі, що мусить мене вбити?

— Цей «божевільний» почав здійснювати своє діло досить-таки розсудливо. Повірте мені, такі «божевільні» найнебезпечніші.

Трепка замовк і деякий час замислено тер свою лисину.

— Я думаю навіть, — промовив за хвилину, — чи не вказує часом посилка на те, що замах повториться, до того ж незабаром.

— Чому ви так думаєте?

— Посилаючи нам пістолет, злочинець хотів, можливо, викликати думку, що справа вже закінчена, демобілізувати нас, щоб пізніше без перешкод розправитися з вами.

— Ну що ж, — професор підвівся і почав ходити по кабінету, — ми ж вирішили, що ви їдете зі мною до «Пристані». Отже, я буду під неабиякою охороною, — додав він не без іронії.

Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.

На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.

Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька — на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити — він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, — але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!