Чтение онлайн

–  БувСобіЧоловікЖовнаМавВінДев’тьЖінокЗДев’ятоїВосьмуЗВосьмоїСьомуЗСьомоїШостуЗШостоїП’ятуЗП’ятоїЧетвертуЗЧетвертоїТретюЗТретьоїДругуЗДругоїОднуЗОдноїЖодну.

Папір в руках горів рівним вогником, немов смолоскип.

–  Він тобі друг?
– раптом обернулася вона до Микола Пилиповича.

–  Ага.

–  Думай про нього та дивися на фотографію.

Микола Пилипович слухняно витріщився на Петрове посвідчення. Він і правда подумав зараз про колегу, але зовсім не по-дружньому. Цей йолоп десь завіявся, а тут ішла справжня робота і кожне слово треба було запам’ятати, тому ще одна голова зайвою не була б. Ну нічого, нічого, він ще потанцює, донжуан колгоспний. Буде знати, як не виконувати розпорядження начальства, сучий син.

Стара тим часом припинила бурмотіння, дочекалася, поки догорить папірець у руках, і кинула його у воду. Попіл поплив у жерстяній мисочці, наче зграя чорних лебедів. Стара уважно дивилася за його рухом. Микола Пилипович теж. Але раптом чорні лебеді почали набиратися водою і один за одним тонути, втрачаючи форму та осідаючи на дні неестетичною масою.

–  О-йо-йой!
– баба Кабачиха похитала головою.

–  Шо там?

Вона ще раз похитала головою, немов у великому розпачі.

–  Што случілось?
– занервувався майор.

–  Погано з твоїм хлопцем. Зовсім погано.

–  Почкі одбілі?

–  Які там почки! Пороблено на нього.

Стара явно була шокована результатами свого ворожіння, і це справляло враження.

–  Как ето, пороблено?

–  На смерть.

Ці слова, що прозвучали зразу за танцем чорних лебедів у мисочці, навіть на звиклого до всього майора справили враження.

–  На смерть?
– повторив він.

–  Ну, дай Боже, і не на смерть, але присушили його крепко. Він тепер буде як цуцик за нею ходить, а якщо його від неї забрати, то може і померти.

–  Від кого?
– не зрозумів майор.

–  Від тої, що присушила.

–  А хто це?

–  Я звідки знаю?
– розвела руками баба.
– Та такого гарного хлопця могла присушити перша-ліпша у нас… - Вона придивилася до Петрового фото.
– Диви який… він тут у тебе офіцер, чи що? Щось я не розберу…

Микола Пилипович отямився і швидко вхопив лейтенантове посвідчення.

–  Фотографія більше не нужна?

–  Забирай, - стара махнула рукою.
– Ізвіняюсь, а присушили, це що?
– запитав Микола Пилипович, ховаючи документ у кишеню.

Стара дунула на свічку, підтверджуючи, що сеанс закінчено.

–  Це, хлопче, значить пороблено, щоб він полюбив дівчину…

–  Дівчину?
– уточнив майор.

–  Ну, не знаю, дівчину, жінку. Коротше, щоб полюбив і без неї жити не міг.

–  А!
– полегшено видихнув він.
– А я думав…

–  Ти дарма зітхаєш.
– Стара прибрала мисочку обережно, щоб не торкнутися води, вилила її вміст у відро та насухо витерла рушником.
– Його негайно одробляти треба.

–  Як?

–  З попом.

–  Ето шо іще за номер?

–  Ніякий не номер. Піп повинен у церкві служити, коли я тут буду його вичитувати. Я домовлюся з отцем Штефаном.

–  Ага, - радо погодився майор.

Він зрозумів, що це таке. Казали, що ці знахарки ніколи пацієнта просто так не відпускають, обов’язково скажуть, що дуже важкий випадок і треба проходить додаткові процедури. Це точно як лікарі. Не дарма у Китаї колись медикам платили зарплатню тільки поки імператор здоровий. Не дурні люди китайці.

–  Підождіть, - сказав майор.
– А ото шо ви сказали в первий раз, що чорний старий чоловік вдарив його, це не тоже самоє?

–  Ні, яке те саме? Тут жінка поробила.

–  А может, і там вона?

–  Чоловіче, - почала сердитися стара, - ти мені голову не мороч. Я що бачу, те й говорю. Побачила, що його вдарив чоловік, то так і сказала, побачила, що жінка присушила, і говорю. А ти б замість дурниці питати, краще б за хлопця свого подумав, бо його рятувати треба.

–  Шо ж ето всє вони на одного… - вголос подумав Микола Пилипович.

–  А що ж, хлопець справний. Кучерявий. Дівчата таких люблять.

–  Да, - погодився майор.

Але слово «кучерявий» викликало в голові яскраву асоціацію. Кучерявий, точно! Він давно планував поцікавитися цим питанням, але якось розмови не заходило. Вона ж, знахарка, значить, щось знає! А раптом допоможе? Кажуть, що ці травниці вміють всяке. І Микола Пилипович вирішив скористатися моментом. Він несміливо прокашлявся, добираючи слів.

–  Слухайте… А у вас случайно нема якогось снадобья… как ето сказать… ну вобщем, для волос.

–  Лисієш?
– здогадалася стара.

–  Ну не так щоб…

–  Покажи.

Вона підійшла ближче, двома руками нахилила майорову голову, поцокала язиком.

–  Ну що там?
– обережно запитав він.

–  Ти знаєш, старому чоловіку б ез лисини не можна, люди не будуть поважати. І потім, буде лисина - не буде сивини, так що ти не переживай, - стара помітила, що співрозмовника неприємно вразили її слова, і дрібно засміялася.
– Це я жартую, жартує баба, не думай. Од твоєї лисини добре винні дріжджі спробувати.

–  Пити?

–  Та ну! Полоскати голову. І ще, знаєш, кислячок, щоб два дні постояв… Хоч де там в вашому місті кислячок!

–  Поможе?

–  Подивишся. І потім, не нервуйся, волосся цього не любить, та й куди в твоєму віці нервуватися! Збирай свій фольклор спокійно. А нервуються хай молоді.

Миколу Пилиповича образило повторне посилання на вік, тому що сам він себе старим зовсім не вважав. Але надія, що її зараз подарувала знахарка, переважала будь-яку образу. І справді, якщо не нервуватися, та добрі продукти… Оно у парторга яка шевелюра! А вік уже слава Богу, так хто про нього нагадає, га? Від волосся багато залежить.