Чтение онлайн

Проте майор був справжнім професіоналом і за особистими справами ніколи не забував обов’язку. Скориставшись тим, що баба у черговий раз відійшла, майор видобув з кишені гроші і непомітно поклав на комод. Перше правило оперативника - від контакту у людини повинно лишитися приємне враження. А що дає приємніше враження за гроші? Щоправда, він достоту не знав, за що платив - чи то за безцінні відомості щодо відьом, чи то за винні дріжджі, але у будь-якому разі за можливість згодом увійти у міцніший контакт.

–  Хлопця свого приведи!
– нагадала стара, проводжаючи гостя до дверей.

–  Умгу, - кивнув Микола Пилипович. І що ви думаєте? Уже вдруге сьогодні, повертаючись до квартири, він побачив, що лейтенант стоїть собі біля паркана і розводить теревені з кимось по той бік. Так, наче нічого не сталося!

Ми не будемо цитувати, що подумав майор у цей момент, але, поборовши першу емоцію, він вирішив послухати, про що йдеться. Слава Богу, густий садок давав можливість підкрастися ближче.

От ви скажете, що підслуховувати негарно. З цією тезою нас усіх в дитинстві познайомили батьки. Негарно також читати чужі листи. Бабуся казали, що це гріх. Так роблять тільки покидьки чи принаймні люди непорядні. Але якби такої філософії дотримувався розвідник, який у ворожому тилу дістає секретні документи? Як ви вважаєте, він непорядна людина? Та він герой! Про нього фільми знімають. А у представленні на орден так і написано: високі моральні якості.

Брехати негарно. Тут ні в кого немає заперечень. Якщо ви збрешете, вас назвуть брехлом. І правильно зроблять. Ну то ви. А якщо збреше Президент? І не просто так, а в інтересах Батьківщини. Як тоді? Це ж політика. Робота така. От бачите?

Тобто виходить, що підманути людину - гріх, а підманути цілий народ - подвиг? Украсти копійчину - злочин, а мільйон - вдала оборудка?

Неправильно. І брехати, і провокувати, і підслуховувати, і навіть красти можна, якщо у тебе робота така.

Тому не будемо поспішати робити закид Миколі Пилиповичу за те, що він, заховавшись за кущами порічки, підслуховував вельми цікаву розмову.
– …Мати свариться, а батько просто з хати не пускає, - жалілася дівчина з довгим чорним волоссям.

Петро промимрив щось, а Леся (бо це була вона) повела далі сумним голосом:

–  Мама знайшла спалену сукню і почала, звичайно: «Де була? З ким?» Я не сказала, а вона говорить: «Тоді я все батькові розповім. Хай знає, в якому вигляді його донька по селу ходить».

Лейтенант знову щось промимрив у відповідь. Він явно був не у захваті від розмови.

–  Ну я, звичайно, і розказала, що ми гуляли, сказала, що блискавка. А вона каже: «Як це сукня горіла, а ти не попеклася?» Ну що я мала відповідати? Ти сердишся, що я все розповіла?

Микола Пилипович у своїй схованці похитав головою. Далеко ж у них зайшло!

–  Я їй сказала, що нічого не було. Це ж правда?! А вона мені не вірить. Каже, коли щось там таке, задавлю своїми руками. А ми ж нічого не робили! Правда?

Лейтенант прокашлявся і нарешті вичавив з себе:

–  Ну правда. Вобщем.

Майор за парканом, у свою чергу, похитав головою. Сукня була окремо, дівчина, судячи з усього, окремо, і вони нічого не робили! Цікаво!

–  Я насилу упросила її батькові не говорити. Але, знаєш, мені здається, вона щось таки розказала. Тато на мене тепер так дивиться! Нічого не каже, а з двору не вийдеш. Весь час: «Куди? З ким? Щоб за годину дома була!» Про тебе взагалі чути не хоче.

Тут знову вступив хлопець:

–  А ти не боїшся, що нас побачать?

«Конспіратор!» - в’їдливо прокоментував майор.

А дівчина підхопила схвильованим голосом:

–  Йому ще в той день перед танцями наговорили. Ця прийшла… - дівчина зробила паузу перед тим, як вимовити, -…з пошти…

–  Наталка?

Навіть у кущах було чутно, як від люті у дівчини перехопило подих.

–  Як ти її лагідно називаєш! Наталка. А ти знаєш, що вона моєму батькові про нас наговорила? Іще в перший день, коли ти з нею на пошті познайомився, прийшла і нарозповідала, як ти їй хвалився про мене і що ти в кожному селі собі таку маєш, коли їздиш у відрядження.

Хлопець мовчки дослухав тираду і тільки зауважив холодно:

–  Батькові зараз знову розкажуть, що ти зі мною на вулиці стояла.

–  Розкажуть! Вона все розказує, користується тим, що старша! Ну то нічого. Я їй зроблю! Я їй таке зроблю! Вона пожаліє, що до тебе лізла. Вона іще сльозами умиється…

–  Там батько чекає.

«Відшиває», - подумав Микола Пилипович і здивувався. Це було розумне рішення, але саме тому і дивне. Саме тому і не схоже на лейтенанта.

–  Ти мене зовсім не любиш?

–  Я просто не хочу, щоб ти через мене мала неприємності. Всім же роти не позатикаєш.

Микола Пилипович тихо позадкував до хвіртки. Розмова явно закінчувалася, і треба було обставити свій прихід.

Двічина зі сльозами на очах пішла геть, і майор картинно хряснув хвірткою. Лейтенант дивився, як на порожнє місце.

–  Ти де був?

–  Тут, - збрехав лейтенант.

–  А де я тобі приказав буть?
– з притиском запитав майор.

–  Тут, - той опустив очі.
– Я Тетяні тільки допоміг, і все. І зразу сюди.

–  Якій Тетяні?

–  Нашій. Хазяйці… ну, я ж не міг їй відмовити… Їй корм виписали, для курей. То просила допомогти, з’їздити на гарман… Вона ж сама не може мішки…

Хлопець застряг на цьому слові, ніби саме воно все пояснювало.

–  Шо ти плєтьош?
– тихо запитав Микола Пилипович.

Той не відповів, і тоді майор відпустив усі гальма.

–  Ти думаєш, що ти плєтьош? Які мішки? Який корм? Яка Тетяна? Ти чого сюди приїхав? Курей кормить? Зоотехнік, твою мать! Тобі що старший по званію приказав? Я тебе спрашиваю! Тобі що, старший групи не указ? Тобі Тетяна указ?