Пульс безконечності
Шрифт:
Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…
Кочівники Всесвіту
Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.
На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.
Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.
— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.
Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.
— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.
— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.
В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.
“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.
— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.
— А-а, — невесело відгукнувся Куров.
Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.
— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…
— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.
Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.
— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.
— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.
Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.
— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.
— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.
Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.
— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.
— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?
Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.
— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.
— Хто скаче? — здивувалася Оленка.
— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?
— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.
— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…
— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?
— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.
— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…
Куров уже не міг стримувати хвилювання.
— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.
— Не схоже. Метеорити так не поводяться.
Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”
— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.
Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.
Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.
— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.
— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.
Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.
— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…