Чтение онлайн

– Так ви їх всіх знаєте? І Олю-партизанку, і Олександру, і обох Тонь?

– Я їх ще застала, – сказала Поля, – і я з ними познайомилась. А потім ще скільки жінок пройшло там! Знаєте, Олю перевезли до іншого госпіталю, приїздив якийсь знаменитий нейрохірург і мав робити їй операцію. Тільки знаєте, яке в неї нещастя?

– Що таке?

– Усіх дітей партизанських кляті фашисти вивезли тоді в Німеччину. Ще коли Білорусь звільняли. Олександрі написали. Олександра вже видужала і працювала десь під Москвою. Вона й написала Олі. Тільки цей лист був у листі до Наташі, і Наташа Олі його не показала. А Тоні-ленінградці зробили протез, вона вчиться, а маленька Тоня працює на заводі. А після них ще скільки було!..

Поля про всіх розповідала, але Оля, бідна Оля не виходила у мене з голови.

– Це ж давно вже було – і операція, і лист? – спитала я.

– Звичайно, ще в 44-у році. Потім мене перевели в санітарний поїзд, і я вже не знаю, як з нею – чи допомогла операція. Її мали після операції в санаторій везти.

Порвана ниточка з Олею знайшлася і знову загубилася.

Я не знала ні назви села, ні прізвища, не знала цього і Поля.

Я не листувалася з Олею, коли їй це так було потрібно.

І от уже кінчилася війна. Ми так і не дочекалися Андрія. Таня вже студентка; Андрійко вміє вже читати, і він годинами сидить коло піаніно – зосереджений і захоплений, зовсім як Андрій.

А я виступаю. Граю в театрі, на дитячих ранках, виступаю по радіо. І діти люблять мене, як і раніше, а я їх ще дужче, бо думаю завжди – у скількох з вас тепер нема батьків, і мені хочеться кожного пригорнути, приголубити.

А ночами я зовсім не сплю. І не тільки Андрія я згадую і своє колишнє щасливе життя, а згадую всі ті несподівані зустрічі, всі ті ниточки, які зв'язувалися і рвалися. Я згадую те море лиха і сліз, що принесла війна кожній матері, кожній дружині, і звичайні жіночі почуття виростають у мене в таку велику ненависть до ворогів нашого світлого миру, нашого ясного світу, і я не можу заспокоїтися на тому, щоб тільки грати. Я мушу дізнатися, чи живий Ясик партизанки Олі.

Та в руках у мене лише порвані ниточки, які так важко зв'язати, і навіть Тані соромно признатися, чого я хочу.

Недавно я дізналася, що Саша демобілізувалася і що вона знову на своїй «дитячій роботі», тільки в одній із західних областей України.

В одну з безсонних ночей я написала їй великого листа.

Лист лежав у Сашиному портфелі, але його, мабуть, доведеться дочитати увечері. Галинка написала цілий опус. Їй, як і Саші, ніколи писати часто, проте як уже допадеться коли вночі до паперу, так уже спише з півзошита.

Звичайно, в Облздороввідділі не прочитаєш, нема вільної хвилинки. З будинку № 3 дзвонять, що там є випадок дизентерії, у п'ятому – кір. У міліції дитина, мати якої померла. Ще не встигли загоїти рани після війни, як тут в деяких областях посуха.

Так, ще негайно треба організувати короткотермінові курси для виховательок сільських ясел.

Телефон на столі не затихає. Кличуть на нараду в обком партії. Саша встає, але до кабінету знову заходить Зося.

– Пані доктор, прошу, Олександре Самійлівно, – виправляється вона, – там вас жінка якась питає. Уже вдруге приходить. Ви на засіданні були. Вона з дитиною.

– Ви спитали, в чому справа?

– Відомо в чому. Дитину здати, – каже зневажливо тоненька, з вищипаними брівками Зося.

– Ви сказали їй, що треба звертатися до товаришки Підгайної?

– Вона не хоче й слухати, каже, що тільки до вас. Така настирлива, неприємна жінка. – Зося гидливо стулює губки. – Просто не дає спокою.

Саша докірливо дивиться на неї.

– Може, їй уже надто тяжко, – каже вона. – Не можна так ставитися до людини. Нехай зайде. – Саша дивиться на годинник. – За п'ять хвилин я маю вийти до обкому, але я, гадаю, встигну з нею поговорити.

До кімнати заходить жінка років під п'ятдесят з немовлям на руках і одразу починає вивертати з кишені якісь папірці і розповідати швидко, довго і заплутано. Саші важко стежити за ходом розповіді, але всі історії такі схожі, ці страшні історії, в яких чоловік загинув на фронті, хату спалили, жити ніде, сама хвора.

Саша раптом подумала – надто стара жінка. Говорить вона без упину, і справді в ній є щось неприємне, чи бігаючі очі, чи верескливий голос з якимись неприродними вигуками.

Вона раптом розгорнула хустку, і звідти визирнуло крихітне місяців трьох дитинча, кругловиде, охайненьке, з темними брівками.

– Як ви її не приймете, – казала жінка, – я однаково її десь лишу, а сама під поїзд кинуся!

Саша переглянула документи, не знайшла жодного потрібного, – всі були не до діла, – подзвонила і сказала Зосі:

– Випишіть ордер до будинку № 1.

– До «Дитинки Єзус»? – спитала раптом жінка.

– До будинку немовлят № 1, – повторила спокійно Саша. – Звідки ви знаєте «Дитинку Єзус»?

– Я там бувала у своєї тітки до війни, ще за поляків. Вона служила убиральницею. Хай вас пан Єзус за це нагородить, що ви врятуєте мою цурочку.

Ні, щось таки було в ній неприємне! Але Саша свідомо вирішила – тим більше дитинку слід взяти. Така мати (чи мати?) може зробити що завгодно.

Зося незадоволено писала відношення до будинку немовлят, але Олександра Самійлівна лагідно, як вона одна вміла, трошки змовницьки посміхнулася. Мовляв, ви праві, дівчинко щодо жінки, але дитина – зовсім інша справа.

І Зося примирливо кивнула їй завитою голівкою.

Треба було поспішати, нарада мала вже початися.

Саша застебнула портфель. Лист лежав там. Як хотілося його швидше прочитати! Але й по дорозі не можна думати ні про Галину, ні про те, що зв'язане з нею – дуже рідне, але дуже далеке зараз від неї, бо на нараді, напевне, стоятиме питання про доукомплектування дитячих будинків репатрійованими дітьми. Після наради – негайно в будинок № 3, де дизентерія, щоб усе перевірити самій.

Додому Саша повернулася біля дванадцятої, зовсім без сил. Дочка Ярина спала.