Чтение онлайн

– І ні слова про дітей, їхнє життя – сухий розрахунок похоронного бюро, – обурювалися жінки.

Але поряд у тому ж журналі була вміщена стаття і американського професора. О, він більше говорив про життя, але все життя дитини, як певну економічну цінність, переводив на долари і центи! Всі дитячі хвороби, епідемії він переводив на цифри і обурювався, як можна робити такі непродуктивні витрати капіталу в той час, коли цілком можливо запобігти більшості хвороб.

«Я відмовляюсь розуміти, – писав цей американець, – як такий практичний народ, як американці, припускає можливість існування такого стану речей». Вигоди і витрати капіталу – от як розцінювали життя тисячі дітей ці закордонні вчені!

– Я пам'ятаю, – сказала Саша Меласі Яремівні, – професор Хопперт з Німеччини?

– Аякже, так воно і є. Він був тут до 39-го року, потім, коли прийшли наші, поїхав за кордон. Повернувся він сюди під час війни і став директором будиночка, який знову назвали «Дитинка Єзус», і знову в ньому почали працювати черниці з монастиря святої Магдалени.

– А куди він подівся потім, цей професор Хопперт?

– О панічко! – Мелася Яремівна раптом стисла обидві руки з пухкими короткими пальцями, великі темні, як маслини, очі враз сповнилися сльозами і глянули таким гірким розпачем, що Саша мимоволі обняла лікарку. Усі виховательки і лікарки, які супроводили їх, співчутливо закивали головами.

– Ходімте, – сказала Мелася Яремівна Саші. – Я вам усе розповім. Вони попрямували до кабінету.

– Меласю Яремівно, – спитала сестра,- а сімнадцятку годувати, як усіх?

– Кого? – перепитала Саша. – А хіба у них нема імен? Мелася Яремівна густо почервоніла.

– Що ви, у кожної дитини є ім'я, але ми ще так звикли у професора Хопперта, і таке слово ще інколи виривається.

– Так ви хотіли, Меласю Яремівно, розповісти про професора Хопперта.

– О так, так. – Мелася Яремівна присіла на канапу, з мить помовчала, ніби роздумуючи, з чого почати розповідати страшну і темну історію професора Хопперта, і раптом промовила впевнено і гаряче: – Він злочинець. Він гірше, ніж злочинець! – І, давши це визначення, вона вже не думала, з чого почати та як розповідати, вона заговорила і не могла вже зупинитися, бо вірила, що її слухають щиро, без усяких упереджень, і цій лікарці з сивими косами можна розповісти все, все…

– Ви знаєте, професор Хопперт був великою науковою силою. (Саша обурилася, але вирішила поки що стримати себе). Він казав, що цей будиночок «Дитинка Єзус» – експериментальний, що тут усе для науки. Тут були лише підкинуті діти, і про них ніхто не питав, а ксьондз з монастиря святої Магдалени завжди красномовно виголошував про нього проповіді.

Я вступила до нього вже під час війни. Будиночок знову почали називати «Дитинка Єзус». Куди було подітися? Чоловіка вбито осколком снаряда, і я лишилася з дочкою Даркою. Я прийшла до пана Хопперта, бо мені казали, що окупанти не чіпають його будинку, а треба, треба ж було кудись заховатися від них.

Може б мені було навіть спокійно у «Дитинці Єзус», але я… я… завжди дуже звикала до цих малят. Я, прошу пані, маленький спеціаліст по шлункових дитячих хворобах. Професор Хопперт був задоволений мною.

Він був тільки одним незадоволений. Я надто звикла до дітей, а для нього це був експериментальний матеріал і більше нічого. Що пацюки, що жаби, яких ріжуть медики, чи ці нещасні крихітки – для нього було цілком однаково…

Навіщо нас вивезли? – раптом майже вигукнула Мелася Яремівна. – Я не розумію, навіщо нас вивезли, коли німці відступали. Я плакала, я благала, але дітей почали виносити есесівці, і як я їх могла кинути? А ще до того семірка і десятка були хворі, а їх схопив солдат, ніби то були якісь кошенята. І я тоді крикнула дочці: «Дарко! Біжи по речі, запхни найпотрібніші в портплед, і ми їдемо теж, бо пана професора нема, а дітей вивозять – не можу ж я їх так покинути на чужих людей». Отак і ми з ними сіли в машину, і донька Дарка, і дві сестри-черниці з монастиря святої Магдалени, які працювали у нас, – сестра Юстина і сестра Софія. А пана професора викликали ще за три дні до того. Він, я гадала, нічого не знав.

Нас посадили в вагон, і вагон запечатали.

– Хіба ми полонені? – плакали ми. І куди нас везли – ми не знали. І я, і донька Дарка, і сестра Юстина, і сестра Софія – ніхто з нас не знав, куди їдемо, і у нас на руках було вісімдесят дітей. Останнім часом нам підкидали і підкидали, бо людей стріляли і стріляли. Семірка і десятка померли до першої станції, і вартові їх просто викинули в вікно. Ми самі за них помолилися: я, сестра Юстина і сестра Софія, а донька Дарка сказала що більше ніколи не зможе молитися.

Я не набридла вам, прошу?

Так от! Ми проїхали пів-Європи. Так, так. Через Відень, Чехословаччину – в Судети. Про це ми потім уже дізналися. Де нам було знати, коли ми їхали в запечатаному вагоні!

У нас ще померла тридцятка, шістнадцятка, багато дітей. Ми довезли шістдесят шість. І трохи не померла моя дочка Дарка. Вона хотіла вистрибнути з вагона, коли вартові приносили воду, і її прикладом у груди штовхнув вартовий. Вона лежала гаряча і все казала:

– Наші їм покажуть! Наші їм покажуть! Мамо, я не була навіть піонеркою, ти боялася пускати мене до піонерського палацу…

А що казати, я боялася її пускати до піонерського палацу, який влаштували у графському домі за Радянської влади, і тепер вона мені дорікала за це, бо вона однаково бігала до піонерів, тільки так, щоб я не знала.

І уявіть собі, в Судетах, в маленькому селищі, куди нас запхнули, з'явився професор! І це ніби не було для нього несподіванкою, що ми там.

З ним прийшла якась висока дебела дама і якась жінка. Жінка мовчки стояла за ними.

Фрау Фогель, – назвалася дама. – Бідна, як ви там намучились,- сказала вона мені. – Я зітхнула легко лише тоді, коли сіла з дочкою у вагон!

«Мабуть, ти, птахо, їхала не в запечатаному вагоні», – подумала я і одразу вирішила ні в які стосунки з нею не входити. Хіба ви зі сходу? – спитала я.

О, так, нам довелося багато років там провести, на превеликий жаль.

– Я тут добре влаштувалася, – вела далі Фогельша, – я працюю наглядачкою над дітьми в концтаборі. О, я їх добре виховую! – примружила вона очі. – Пан Хопперт казав мені про вас, і я гадаю, що ми з вами знайдемо спільну мову.

– У нас надто різні спеціальності, – сказала я холодно, я вже розуміла, в яку мишоловку я потрапила, і я раптом уявила, що і моя Дарка може опинитися під її доглядом. – Ви – наглядачка над нещасними дітьми в концтаборі, а я – вихователька – лікар немовлят. Напевне, у нас різна мета.

– О, пан Хопперт вам усе пояснить, – усміхнулася вона багатозначно і, зробивши милостиву усмішку на своєму повному обличчі, пішла, така певна в собі, така огидна.

А жінка, підлабузницьки киваючи головою і нишпорячи по всіх нас очима, пішла за нею.

Десь я її бачила, цю жінку, та так і не згадала де.

Вони пішли, і зайшов Хопперт. І уявіть собі, дорога панічко, уявіть собі, що він нам наказав, і язик його не всохнув, коли він вимовив ці страшні слова. Він спокійнісінько сказав, що треба одібрати дужчих дітей, бо їхнє здоров'я, їхня кров потрібні для великої Німеччини.