Чтение онлайн

Влад узяв із лави свій одяг. Миттю обперезався шкіряним, сріблом цяткованим поясом, спробував, чи легко виходить із піхов ловецький ніж, одяг кептар. Хвильку поміркувавши, кинув вовняну накидку назад на лаву (днина погожа збиралася), здригнув плечима, ніби зважував, чи доладно сидить на ньому вбрання, взяв до рук бартку та, вклонившись старому, вийшов із хижі.

Щойно ступив кілька кроків, як спинився і насторожено прислухався. З того боку, де стежка збігала крутим схилом донизу, почулося коротке кінське іржання. А за мить вихопилася з-поза пагорба постать вершника. Вона!

Ту ж мить метнувся назад.

— Горислава, батьку! — гукнув радісно з порога. — Вернулася!

Старий Від нічим не виказав, що схвилювала його та звістка, лиш важко опустився на лаву, обезсилілий зовсім.

Зацокотіли на подвір’ї кінські копита. Розпашіла від ранкової прохолоди, Горислава зіскочила на землю і — жива! — підбігши до батька, схилила голову йому на плече. Той тремтячою рукою гладив її волосся, дивився перед себе так само незворушно, ось тільки скупа стареча сльоза, тьмяно зблиснувши на зораній глибокими зморшками щоці, видавала чуття, що нуртували тої хвилі в серці Віда.

Влад тихо вийшов з хижі на щедро купане гарячими сонячними збризками подвір’я.

Коли повернувся назад, Горислава вже звично поралася коло столу, щось весело щебетала, вспокоюючи батька. Аж обізлився на неї Влад: вискакує, як сарна дика, ніби й не сталося нічого.

— Що ж се ти, — кинув їй докірливо, — заблукала де чи геть забула про вітця свого?! Він місця тут не знаходив, цілу ніч виглядав… Вже збирався у табір лехітський — надумав чомусь, що там тебе шукати треба.

— А ти… також чекав? — лукаво зиркнула на нього. Та враз зігнала з обличчя веселість. — Не допоміг би мені нічим, — мовила по якійсь хвилі, спохмурнівши на виду. — Сама не тямлю, як вирватися зуміла. Певно, змилостивився Перун до вітця мого, допоміг у тяжку хвилину.

— Що, й справді… в них побувала? — здивовано глипнув на дівчину, ніби аж тепер помітив і сиві тіні втоми під очима, і незвичну суворість у кожній рисочці обличчя.

Вдала, що не почула того запитання, а чи не хотіла ворушити в думках пережите. Заметушилася коло столу.

— Ну, час і снідати, — перевела мову на інше. — Певно, зголодніли тут без мене.

Влад сів біля старого на гладенький від довгого вжитку ослін. Взяв чорний окраєць хліба, відрізав шматок овечого сиру. Але їсти чомусь не хотілося.

— Як там кріпость, як наші всі?.. — мовив задумливо, ніби сам до себе.

— Не знаю. Нічого не знаю, — обізвалася Горислава. — Чула тільки: до приступу лехіти готуються. Нахвалялися нікого в живих не лишити.

— А так… — повагом відгукнувся і Від. — Якби нашій свині та крила… Так швидко вони до кріпості не дістануться. Стіни міцні. Та й люд наш за себе постояти зуміє…

— Так швидко, може, й ні, — перебирав Влад тривожні думки. — Та без помоги нашим довго не протриматися. Великою силою прийшов ворог. Облогою своє візьме, голодом виморить. От якби хоча б сотню воїв, щоб у час битви з лісу вдарили на табір лехітський, щезли б ті поторочі чужинські без сліду, як роса на сонці.

— Та де ж узяти підмогу? — озвався Від. — Тустань також за стінами борониться, Сільце спалено… Що там у Корчинській та Синевидській кріпостях — ніхто не відає. А Київ далеко, доки туди та назад, то й рятувати вже не буде кого.

— І все ж підмога мусить прийти, — стояв на своєму Влад. — Я приведу її. У Корчин поїду, в кріпость Синевидську добудуся. А коли там не вийде — до самого Києва долечу. Не може того бути, аби спокійно споглядав великий князь київський, як ворог шматує Русь!.. Нині ж і вирушу, — рвучко схопився з лави і отерп від різкого болю — таки давали ще про себе знати недавні рани.

— Може, заскоро, Владе? — помітивши те, співчутливо прохопилася Горислава. — Кілька днів нічого не змінять, а рани за той час зовсім затягнуться.

— Чекати?! Та ж кожного дня може статися непоправне… Там жона Млада, там, може, в сю от хвилю кров’ю спливають побратими мої. А я, мов боягуз останній, хоронюся у сій хащобі в безпеці і супокою. Годі! — похапцем почав збиратися Влад.

Коли був уже зовсім готовий, аж тоді помітив, що Горислава теж вбиралася по-дорожньому. Питально глянув на дівчину.

— З тобою піду, — мовила твердо, ніби очікуючи заперечень.

— Добре, доню, — сумовито кивнув головою Від. — Настав час, коли навіть батько не має права спинити тебе. Бо страшна небезпека нависла над усією землею нашою… Ідіть. І най всевладний Перун поможе здійснити вами задумане.

Горислава нараз припала до батька, ніби благаючи в нього, як колись, в дитинстві, захисту від незнаної біди.

По хвилевій мовчанці старець відхилив від себе дочку, перевів погляд на Влада. Здавалося, переборює сам себе, зважуючись на щось дуже важливе. Відтак, наче відкинувши останні сумніви, схвально кивнув головою.

— Таки настав час… — мовив замислено. — Старий я став, сили полишають міцне ще донедавна тіло, тануть з кожним днем, як рештки снігу навесні. Все частіше приходять серед нічної темряви тіні пращурів наших і кличуть за собою у незнаний вирай… Коли повернетеся, можете вже не застати старого Віда. Сам чую: пора рушати в ту далеку дорогу.

Від тих слів скинулася стривожено Горислава, хотіла було розрадити та заспокоїти батька, та старий владним порухом десниці спинив її.