Чтение онлайн

Юля не чула холоду, не відчувала болю, коли наступала на гостре.

Юля падала, її сорочка обляпалася, сорочка плуталась у колінах і заважала бігти.

Чорні істоти бігли вслід, сиплячи іскрами, хекаючи, як собаки, поклацуючи своїми здоровенними зубами, якими легко могли перекусити і залізо, і кості.

Юля плуталась у вулицях.

Юля боялася, що з нового повороту вискочить оте їй назустріч, але не вискакувало, тільки мчало вслід, і вона втікала, аж у грудях пекло.

Десь за третім поворотом, знову послизнувшись на трамвайних рейках, Юля закричала – ніхто не почув її, всі спали, жодне вікно не світилося в будинках.

Щойно вона закричала – страшно заволали її переслідувачі, так страшно, що зубами вкусила себе за язик і спазматично ковтала свою гарячу кров, не розуміючи нічого.

І ще кожен із них засвітився, вона вже бачила, де вони, їхні тіні лягали перед нею, далеко попереду.

Де люди?

Де хоч хтось?

Паніка вже не давала їй подумати, зрозуміти, навіщо їй люди.

Юля згадала якусь ригалівку, типу генделика, цілодобову і вічно повну алкоголіків.

Згадала і побігла туди, це ж недалеко, це десь між найтісніших вуличок найстарішого району цього порожнього старого Львова.

Годинник на Ратуші пробив третю годину ночі, і Юля здивувалася цим звукам – годинник б’є – аж спинилася на секунду.

Одразу їй занили ноги, побиті коліна, відчувся холод осінньої ночі і страх, і запершило горло, запекло в грудях, почав боліти прокушений язик.

Отих чорних не було. Тяжко дихаючи, Юля повільно пішла далі до тієї ригалівки, шастали злякані нею коти.

Нарешті штовхнула двері і зайшла до підвальчика.

Три худих довговолосих алкоголіки співали хором.

Інтелігентного вигляду пані пила, курила і читала книжку.

Решти Юля не встигла роздивитися в диму і тьмяному освітленні, коли пронизливо закричала дівчина з глибини, посипався на підлогу посуд, інтелігентна пані здивовано дивилася на Юлю, і Юля, мов уві сні, побачила, як на інтелігентну пані накинулись оті чорні істоти, рвучи її кігтярами, перекушуючи кості і вилизуючи чорну кров із підлоги.

Юля ступала вперед, кудись до чорних дверей, куди бігли всі, їй чомусь було погано видно, що відбувається, тільки скавучали демони, рвучи живу плоть, і хотілося жити.

Вона дійшла до дверей – кожен крок болів – ступила…

І вже не боліли ноги, не було сорочки, не було холоду. Довга сукня, сережки відтягували вуха, намисто ковзало по шиї, а на лоб з’їжджала якась діадема.

Юля знову бігла.

Тепер кам’янистою пустелею, на горизонті – гори, під ногами – чи то пісок, чи то дрібні камінці.

Її знову наздоганяли, вона бачила вогонь їхній, тільки поки що далеко.

Сильний вітер шарпав сукню, шарпав волосся, видував із сукні якісь дрібні підвіски, прикраси, камінці. Такий вітер, якого не буває.

Над горами лежав на спині перевернутий східний місяць, ріжками вгору, зовсім молодий місяць.

Від землі пашіло теплом.

Юля плакала, сама не знаючи, куди біжить, шепотіла: "Мамо…" Шепотіла: "Сховатися… не хочу… не можу…" Вітер вдував її шепіт назад до губ.

Спочатку вона побачила малу хатину і завернула туди. Як прибігла, зрозуміла, що це – хата її прабаби в далекому селі, маленька хата під шифером, а поруч сарайчик, із каміння складений. Кругом хати – дерев’яна низька загорожа і садок, потрісканий шифер даху поріс мохом, перед дверима збоку – лавка.

Тільки стіни хати потріскані, і пустельні сови вже встигли звити там собі гнізда, вікна забиті дошками, двері замкнуті, а всі дерева в саду – давно всохли від піщаного вітру пустелі.

Юля кричала і била долонями шорсткі двері.

Вилізла по драбині на плаский дах сарайчика, критий руберойдом, порослий по кутках травою, яка в пустелі висохла на сіно, і побачила далеко-далеко тих чорних істот.

Істоти бігли.

"Хто ви?!" – крикнула Юля, яка вже од відчаю втратила глузд.

І голос, яким говорив той, хто обзивав Сєню клоуном, відповів їй:

"Ми – демони-галла!"

"Нащо я вам?"

"У відплату! Відплату за Інанну!" – відповів той, і хоч Юля не знала, хто така та Інанна, вона прокляла її щирим волинським прокльоном, як її мати проклинала свою начальницю на роботі.

Бігти… Втікати…

Демонів не видно, але вони є, вона чує їхні кроки.

Голоси людей нізвідки кричать їй щось незрозумілою мовою, і невидимі руки кидають мокру глину їй услід, брудну глину на розкішну сукню. Невидимі, рвуть гостре важке намисто, що натерло шию.

"Інанна… – шепоче вона, – Інанна… Хто ти така, Інанно? Не хочу…"

І вона падає, засинає на перехресті якихось доріг.

У пустелі.

Пустельних доріг, що нікуди не ведуть.

Було написано на дверях гаража таке: "…Інанна… Покинула небо, покинула землю, в темінь, у світ мертвих іде…"

От через це я так пізно і приперлася. Бо стояла там і дивилася на букви… Тобто – які там букви? Було ж написано шумерськими…

А я ж – метушилася, намагалась нічого не забути, а як влетіла в хату – геть не зібрано, не спаковано, і поїзд уже їде, добре, що квиток купила. Ні, ну я ще героїня – бо встигла і квиток купити, і додому забігти. Юлька ж мені видала отак прямо після пари раптом – давай, збирайся, поїдемо у Львів, до нього на похорон.

Ну, я ж мушу бути з нею, вона ж сама всю дорогу сидітиме і думатиме… ще нап’ється з кимось, знаю я її. З горя нап’ється.

Нам усім моторошно, Олег мій, хлопець мій, узагалі як не в собі, сьогодні встав посеред пари, пішов… Ну добре, він, може, найбільше з усіх нас мучиться, хоч Артур був її хлопцем, Юльчиним, але він був і моїм другом, бо ми всі четверо були як рідні.