Чтение онлайн

Треба хутко збиратись, їхати на вокзал, а я стою, рюкзак тримаю і, як у ступорі, – думаю про його смерть! А там поїзд скоро відходить!

Швидше, швидше, Марино, швидше!

Матимеш іще час подумати про Артура і про його смерть… Хіба я зможу заснути в поїзді? Там хоч би Юльку вкласти, хай лежить, не ходить, а я… в мене поличка верхня біля туалету, чи ж я засну? І заспокійливого для Юльки взяла, хоч поки його знайшла…

Чого вічно так розкидано в хаті, не знайдеш нічого, коли треба?

І все!

І вибігла!

Шкарпетки є, студентський поклала, куртка… якщо холодно раптом… хустка… якщо до церкви… ну, що там ще? Бігти треба! Нічого страшного, як не взяла чогось, – у Львові багато знайомих, там училася чотири роки в університеті, поки не стала бакалавром, а на магістра – вже сюди. Буде в кого попросити парасолю чи прокладку, якщо що.

Вибігла і стала біля під’їзду.

Бабусі й дідусі, що ловили останнє осіннє сонечко на лавках навпроти, почали мене розглядати. Піду – ох і обговорять. І їх тут стільки живе, тих дідів-бабів! Район, напевне, такий.

Ми живемо на Відрадному, це так називається… ну навіть не район Києва… а ці хрущовки, їх багато тут. Кажуть, сто чи двісті років тому жив якийсь козак, котрий купив хутір і назвав його "Отрадний". Потім, кажуть, сади були і теплиці, де вирощували їжу для вищих партійних чиновників, а нині від садів лишився хіба парк "Відрадний", та й того все менше стає.

Це мені все ті ж баби розказали, що он сидять.

А я стою і думаю: як швидше до вокзалу?

Можна прямо через двори на бульвар Лепсе – звідти трамвай до метро "Берестейської"… і до вокзалу 15-тий, але він через Лук’янівку, плететься добру годину, я точно не встигну!

Якщо перейти скверик, то буде Героїв Севастополя, і кінотеатр "Тампере", і там ходить двійка, яка до метро "Шулявська", але туди далі… а якщо отак – через вулицю Донця і дворами – то вийду на проспект Відрадний, і там 454-та маршрутка прямо до вокзалу.

Так буде найшвидше, подумала я тоді, 454-та маршрутка, пряменько, без пересадок,- і бігом дворами до Відрадного.

Відразу за нашим будинком – гаражі, тобто не те щоб гаражі, а старі гаражі, де вже й машини навряд чи хтось тримає. Їх усього сім, і за ними – ворота до міліції, На найзачуханішій брамі тих гаражів і було те написано…

Спочатку я пробігла і не глянула, так, букви в очах – думала, щось діти нашкрябали… а потім зрозуміла, що написано шумерськими… і написано: "З високих небес до глибоких глибин думки послала богиня, з високих небес до темних глибин думки повернула Інанна… Покинула небо, покинула землю, в темінь, у світ мертвих іде… "

Мене як ніби штовхнув хто у груди, я аж задихнулася.

Я стала і стояла там…

Просто богиня Інанна – це я.

Древня шумерська богиня Інанна.

Це я.

І це про мене.

І я багато читала шумерських пісень та всякого такого, з того часу, як стала Інанною… Але цього я не читала- того, звідки ця цитата, я не читала, мені не давали цього читати… Це, напевно, і є те, заборонене, що мені не дають читати!

Хто це написав? Що він мав на увазі?

Що я їду на похорон?

І я згадала про поїзд і побігла, але маршрутка не їхала й не їхала, вона так рідко їздить, а потім приїхала і я все-таки сіла, хоч це вже було дарма, ясно, що дарма, і десь, коли я була вже за Солом’янською площею, – подзвонила Юля й істерично прокричала: "Де ти?!!! Поїзд уже рушає!!!" Ну що я їй мала казати?

Сказала, що приїду наступним.

Спочатку я здала квиток – мені повернули за нього п’ять гривень, як на сміх.

Потім я спробувала купити квиток на наступний, але їх не було, на жоден потяг до Львова аж до самого ранку.

Тоді я пішла до Макдональдсу і наїлася.

Потім я купила пива і вирішила посидіти трошки за Макдональдсом – на отих трубах, знаєте? Де бомжів багато, відразу за вокзалом, як на дорогу вийти. Енкі радить, щоб я багато дивилася на бомжів, бо це мені корисно, бо ми – ніби як волоцюги і цигани, в переносному, звичайно, значенні, ми – всі старі шумерські боги. І нам треба вчитися мудрості у звичайних бомжів.

Енкі каже, що він мій пра-пра… предок, одним словом, колись його звали Іван Богун. І був від полководцем мудрим, аж до того дня 1664-го року, тобто тої ночі, коли вмирав при ньому якийсь вояк-бусурман. І треба ж було трапитися такій напасті, що більше нікого не було, а воїн той мусив передати комусь свою тяжку ношу, інакше смерть його не брала.

Так Іван Богун став шумерським богом Енкі.

Він мені розповідав, що спочатку довго не міг прийти до тями, а потім мусив інсценувати свою смерть і йти кудись подумати, що ж робити.

Сушив голову довго, але надумав. А що він був мудра людина, то скоро шумерські боги трохи повеселішали, наскільки це взагалі можливо для тисячоліттями вже забутих, мертвих, давніх богів.

Тепер майже всі вони – українці, та й ті два, що не українці, давно перейнялися нашим духом і живуть тут. Тепер вони знають шумерську грамоту, крім зовсім уже тупих, і тепер усі – далека рідня між собою (це вже не його заслуга, просто натура така в українця, і навіть якщо він стає шумерським богом чи богинею, натура не змінюється).

Отже, Енкі треба слухати, він дурного не порадить. Сказав учитися мудрості в бомжів, то я постараюся.

Біля мене, ласо поглядаючи на рештки мого пива, примостилася якась пара. Невеличка метка бомжиха була коротко стрижена під тифозного хлопчика, розпухла від алкоголю, вбрана в теплу чоловічу куртку, шиту на здорового і товстого мужика, і літні сандалі з дурненькими переливчастими метеликами.

Бомж обзивав її і бив по голові, а вона плювалася й лаялась.

"Ти ж зо мною спав!" – огризалася бомжиха. На вокзалі бомжі україномовні, не то шо в нас, на Відрадному.