Чтение онлайн

— Кличте! — наказала баронеса.

Вона ревно взялася виконувати роль гостинної господині.

Високопоставлена полонена справила на неї найкраще враження своєю неприязною, похмурою суворістю, яку баронеса вважала виявом гордості.

Баронеса шепнула Ользі:

— Нехай ваш солдафон забирається звідси, коли ви, звичайно, не заперечуєте. А ми з вами придумаємо що-небудь таке, не дуже сумне. — Обернувшись до Вайса, сказала: — У вас, мабуть, є справи в місті? Вважайте, що ви на деякий час вільний.

Йоганн вирішив скористатися часом, який випав йому, щоб побувати в «штабі Валі». По дорозі він заїхав на базовий склад трофейних кінофільмів і тут довідався, що, коли його не було, майор Штейнгліц відібрав кілька коробок хронікальних фільмів, зроблених у різний час на Челябінському тракторному заводі. Нині він випускає танки. Тепер стало зрозуміло, на який об'єкт націлювалася нова, особливо засекречена група.

Доповівши ротмістру Герду, що він заїхав до штабу тільки взяти особисті речі, необхідні на час подорожі з агенткою, Вайс почув од нього, що Гвіздок, виконавши завдання, щасливо повернувся і перевіркою встановлено, що він діяв бездоганно. І тепер його готують до нового, важливішого завдання.

Вайс обережно натякнув, навмання, що для такого завдання краще відібрати тих, хто знайомий з тракторним виробництвом. Одна справа — підривати ешелони, мости, а друга — найбільше в світі машинобудівне підприємство.

Герд твердо запевнив наприкінці розмови:

— Нічого, навчимо.

За ті дві-три години, які мав Вайс, він навряд чи міг добути якусь додаткову інформацію. Адже ж необхідно було ще зустрітися з Гвіздком. І діяти треба дуже обережно.

Сподіваючись на те, що зараз перерва на обід і в цейхгаузі нікого немає, Йоганн вирішив викликати туди Гвіздка. Свою машину він поставив поруч з цейхгаузом. Увійшов у порожню канцелярію і надрукував на аркуші паперу: «Курсанту Гвіздку негайно з'явитися у речовий склад».

Старшина табору обідав окремо, за перегородкою, і звичайно приходив до їдальні останній. Вайс поклав біля його тарілки аркуш з викликом, узяв ключ у прохідній і пішов до цейхгауза.

Майже вслід за ним увійшов Гвіздок, зупинився. Після денного світла він погано бачив у тьмяних сутінках приміщення.

Вайс покликав його в тісний прохід між штабелями обмундирування.

— Здорово! — Гвіздок простягнув руку.

— Ну? — запитав Вайс. — Доповідай! Завдання виконав?

— З абсолютною точністю. — Доповідав Гвіздок скупо: — Ну, належало плигати першим. Ну, підійшов до люка, шпурнув акуратно у хвостовий відсік гранату і викинувся. Під час вибуху літака ударною хвилею зім'яло купол парашута. Став падати каменем. Думав, на смерть. Обійшлося. Майже біля самої землі парашут роздуло — приземлився, ніби на пружині. Як передбачали за планом, так і вийшло. Приземлився в визначеній точці. Ну, ваші чекісти, яким ви про мене повідомили, мене й узяли.

— Тобто як це «узяли»?

— Ну. в машину, в газик. Відвезли спочатку в їдальню, потім побачили, що я ногу вивихнув, — у медпункт. Я ж наче божевільний був, нічого не відчував. Засоромився перед своїми, мало не втратив свідомості. Ну, потім що? Інструктували. Почав я в ефір виходити в належний час, а передавав те, що мені давали. Потім спеціально заради мене диверсію організували, підірвали на запасній колії порожняк. Все це я «штабові Валі» доповів як свій власний подвиг. Отак і працював. Наостанок повідомив: групу накрили. Одержав вказівку виходити. Ну, переправився через лінію фронту. Тепер знову тут. — Замислився, додав: — Вам сердечний привіт від товариша Баришева. — Повеселів: — Три шпали в петлиці, а такий не гордий. «Ми, — каже, — не можемо наказувати, щоб ви назад до німців повернулися…» — «Тобто як це не можете? — Я навіть розхвилювався: — Виходить, я не солдат, так? Особа без прав і без звання?» Пояснив мені. Ну, я зрозумів. Треба з мого боку добровільну згоду, нібито я активний громадський діяч, чи як. Тепер з Баришевим домовився, що, на випадок чого, честь по честі: похоронну сім'ї вишлють як про загиблого воїна.

— Чому через тайник не сповістив про прибуття?

— Не встиг. Сидів у кутузці прифронтової абвергрупи, поки вони з штабом мою особу перевіряли. Як тільки прийшло підтвердження, одразу перевели в санчастину: коли фронт переходив, попав під обстріл, ногу під час вибуху снаряда землею вдарило. Із санчастини привезли сюди. А я все ще трохи кульгаю. Капітан Дітріх довідався, дуже тепло поставився. Каже, слід би до хірурга звернутися. Але мене чомусь бере сумнів. Навіщо до нас у школу двох одноногих зарахували? Потім одного списали: значить, не захотів. А другий — вже так його Дітріх опікав — по іншій лінії виявився непідхожим: припадочний після контузії. Раптом хтозна-чого упав, і почало його крутити. Дуже капітан Дітріх розхвилювався. От я зараз і думаю: чому він мене вмовляє здоров'я берегти, ногу лікувати?

Вайс сказав, що Дітріху потрібний інвалід для організації диверсії.

Гвіздок, поміркувавши, сказав:

— Кажуть, німці — мастаки різати. І якщо під новокаїном, як зуби рвуть, нічого, витримаємо заради справи, коли їм конче інвалід потрібний.

— Ти про що?

— Нічого, — сказав Гвіздок. — Просто міркую. — Потер долонею коліно. — Болить забите місце, однаково нога погано згинається.

— Я не можу тобі таке дозволити.

Гвіздок підвів обличчя, подивився уважно, допитливо:

— А мені товариш Баришев прямо сказав: «Бажаєш добровільно — будь ласка. А наказувати так не можна». Так от без вашого наказу. На основі власної ініціативи. — Додав глузливо: — І капітанові Дітріху буде дуже приємно. Чого ж його кривдити, коли він за таку люб'язність мене в особливу групу як головного всуне?

Йоганн попросив схвильовано:

— Ти мені вибач, будь ласка, Тихоне Лукичу, що я тебе так байдуже зустрів.

— А що? — здивувався Гвіздок. — Правильно! В тайник не сповістив. Припустився порушення. Все точно. — Підморгнув: — Я відразу зрозумів, як ти мені велів доповідати, яка серйозна буде розмова. Дисципліна в нашому ділі — перша річ. — Сказав заспокійливо: — А відносно ноги моєї ви не турбуйтеся. Може, ще збережемо на пам'ять про дитинство. Коли, звичайно, вона мене не мучитиме, а то ніби голобля стирчить, у коліні не згинається. Така штука теж ніби ні до чого.

— Поки я не повернуся, — суворо наказав Вайс., — ніяких госпіталів.

— Якщо ви тут головний начальник, будь ласка, — ухильно сказав Гвіздок. — Запитав лукаво: — То, може, тепер все-таки привітаємося?

Йоганн обійняв Гвіздка, прошепотів:

— Знаєш, я такий радий тебе бачити!

— Ну ще б пак, — сказав Гвіздок. — Все сам і сам, а тепер нас тут уже двоє радянських, отже, сила. — І почав розповідати про Москву.