Чтение онлайн

Вайс скинув кітель, розірвав сорочку; коли знову вибухнув бомбовий розрив, він майже машинально схилився над Дітріхом, прикриваючи його собою, щоб у рану не насипалась земля. Дітріх помітив це. Пробурмотів:

— Йоганне, ви, мабуть, хороша людина. Але я доніс на вас. — Простогнав осудливо: — Як ви, німець, могли стати зрадником?

— Що ж ви донесли? — спитав Вайс, заклопотано підкладаючи свій кітель під голову Дітріхові.

Дітріх сказав, ледве ворушачи губами, свистячим шепотом:

— Чоловік фрау Брігітти — російський диверсант. Ви весь час водилися з ним. Перед самим від'їздом про це доніс один російський військовополонений, спійманий на крадіжці цінностей під час рятівних робіт.

— Чого ж мене зразу не арештували?

Дітріх зітхнув:

— Лансдорф мені не повірив. Він сказав, що я хочу звести рахунки за те, що ви приховали, пам'ятаєте, деякі мої негарні вчинки.

— Пам'ятаю, — сказав Вайс.

— Ну от, бачите… Він мені не повірив… Наказав тільки вести нагляд. Йому загрожували б великі неприємності, коли б виявилося, що ви зрадник. Тому він усе звалив на мене, наказав стежити… — Дітріх замовк, видно, борючись з нестерпним болем. — І коли ми тут приймали душ, я вийшов, сказав, що мені недобре. І у вашому кітелі знайшов портсигар. — Знову замовк. Мовчав і Вайс. — Такі штучки мені знайомі, — пошепки прохрипів Дітріх. — А потім, коли загорівся бліндаж, у вас більше цього портсигара не було. І зараз його немає. Правда ж?

— Так, — підтвердив Вайс.

— От бачите, — похвалився Дітріх уже скляніючим язиком. — Адже я хороший контррозвідник, так?

— А навіщо ви мені це все розповіли? Щоб я вас убив?

— Так, звичайно… Я не хочу мучитися. Я зрозумів, що не зможу мучитись. Будь ласка, Йоганне, я не можу бачити свої нутрощі. Ну?

Вайс вийняв сигарету, закурив.

Штурмовики сталевим бриючим польотом мчали над аеродромом, і скісна світна злива їхніх крупнокаліберних кулеметів била по бетонній смузі, висікаючи довгі сині іскри.

Вайс сказав:

— Ні, я не буду вбивати вас, Дітріху. Навіть навпаки: я піду зараз і пошлю по вас санітарів з ношами. Такі, як ви, не повинні вмирати зразу. Вам треба понюхати як слід, що таке смерть. Ви вбивали інших, але самі вважали, що з вами цього не станеться. Якщо ви й помрете, то, у всякому разі, з комфортом, у ліжку. От я і подбаю про такі вигоди для вас. — Він встав, спитав: — Ви чуєте, Дітріху, я йду по санітарів.

Дітріх мовчав.

Вайс торкнувся його плеча. Голова Дітріхова хитнулась, але очі були нерухомі. Вайс узяв свій кітель, надів і пішов до палаючих служб аеродрому.

Наліт закінчився.

Полковник керував гасінням пожежі. Він був бадьорий, енергійний і люто командував людьми. Вайс сказав:

— Я змушений покинути вас, полковнику.

— Справді? — спитай полковник, дивлячись на нього так, наче вперше побачив його. — Ну що ж, ви мені не підкоряєтесь, а то я б і вас змусив попрацювати. — Він махнув рукою в тому напрямі, де горіли літаки і з тріском рвалися в них укладки кулеметних стрічок та снарядів.

Вайс розшукав свою машину і поїхав геть від аеродрому, потім зупинився, вийшов, зняв з неї номер. Повернувши з шосе, Вайс поїхав грунтовою дорогою лісом, повернув, відрахувавши шістнадцять просік, у сімнадцяту, завів машину в кущі і далі пішов пішки.

Як йому вказав зв'язковий, він вийшов на стежку. Спустився в балку, на дні якої бігло чисто джерельце, напився.

Сумно було в нього на душі. Засипався, думав він. Штутгоф казав: Зубов діє не завжди обачно. А він сам? Як він міг допустити таку помилку з портсигаром? Коли він дізнався, що Дітріх їде з ним, він повинен був придумати щось більш примітивне і, значить, більш невпійманне для збереження термітної шашки. Чому він це проґавив? Та тому, що весь час думав про Зубова і перестав думати про себе.

Але він не міг не думати про Зубова, який, чинячи свій подвиг, прирік себе на смерть…

З кущів вийшли двоє в есесівській формі з автоматами, що висіли на грудях. У петлиці в кожного, як було умовлено, соснова гілочка. Вайс назвав пароль, почув відповідь і пішов далі, ступаючи між цими двома німцями. Обличчя їхні були сірі, зморшкуваті. Вайс зрозумів: колишні в'язні-антифашисти, а може, й комуністи.

Показався мисливський будиночок, побудований у готичному стилі, з бляшаним півнем на шпилі стрімчастої дерев'яної башти. Вайса провели у простору, увішану оленячими рогами кімнату з каміном, складеним з цегли. За столом, схилившись над картою, сидів радянський офіцер в акуратній, немов щойно випрасуваній чистенькій формі.

Він подав руку, представився:

— Майор Колосов. — Зніяковіло усміхнувся. — Пробачте, проформа: ваше посвідчення.

Вайс подав свій документ — підписали його Гіммлер, Мюллер, Кейтель, Кальтенбруннер. Майор глянув і, повертаючи, сказав з повагою:

— Колекційна річ. Ну, значить, ще раз здрастуйте, товаришу Бєлов. — Щиро потиснув руку, кивнув на стіл. — От мізкую. Сідайте, прошу вас. — Присунув пачку «Казбеку». — Куріть!

Вайс з ніжністю взяв цигарку.

— Довоєнні?

Майор покартав:

— Відстали від дійсності! Післяблокадні, ленінградські. — Тицьнув у карту олівцем. — Значить, от що виходить: підступи відкриті. Але спершу — ваші міркування?..

Після обговорення плану операції Вайс вийшов з мисливського будиночка у супроводі майора.

У дворі він побачив вистроєних радянських парашутистів в армійській формі, а поруч з ними — теж у строю — стояли люди в німецьких мундирах і в цивільному одягу.

— Ну от, — вказав на них рукою майор, — весь наш Інтернаціонал наявний. І це, так би мовити, наш останній, але дуже рішучий бій. Адже понад дванадцять тисяч чоловік ми повинні визволити з найменшими втратами. А ваша група у флігелі, — вказав він рукою. — Рекомендую не гаяти часу. Ознайомтесь, поговоріть — і в дорогу. — Попросив: — Бажано, щоб ви по можливості точно вклались у розклад.

Вайс рушив до флігеля. Коли він увійшов, з лави піднялися четверо у формі офіцерів СС. Двох з них Вайс знав: чеха Пташека та підривника Мєхова. Вони дружньо привітались. Двоє інших назвали себе. Білявий, вилицюватий, атлетичної будови — Вальтер Кох, другий — чорний, надзвичайно мускулястий, з яскравими очима — Ганс Шмідт.

— Звідки ви? — спитав Вайс.

Кох, усміхаючись вилицюватим обличчям, доповів:

— «Вільна Німеччина».

— Були в полоні?

— Ні. Берлін. Підпілля. — Кивнув на Шмідта, сказав поштиво: — Він працював ще з Антоном Зефковом.