Чтение онлайн

— Коли-небудь буде добре.

— А зараз теж непогано, — промовив Зубов.

— Але не так, як ти хочеш. — І пообіцяла — Але все буде так, як ти хочеш. — Заплющила очі, спитала пошепки: — Як російською мовою — мама?

— Не знаю. — І Зубов звільнив свої плечі з Бригіттиних рук.

Значить, вона ще тоді догадувалась, але звідки? Може, чула, як він уночі, включивши приймач, слухав Москву. Він це приховав од Вайса, оце своє дошкульне місце. Якби Вайс знав… Зубов зіщулився.

І раптом свердлячий, пронизливий звук врізався в гудуче бурмотіння транспортника. Зубов побачив вузький силует аерокобри і пунктирні нитки кулеметного вогню.

Він припав до кулемета, відводячи ствол так, щоб у прицілі не було силуета винищувача. Потім натиснув гашетку. І довга, нескінченна черга до кінця витрачуваної стрічки розпікала кінець ствола, як розпікається лом сталевара під час шурування мартенівської печі.

Зубов жадібно чекав нової атаки. Але транспортник, стрясаючись, увійшов у хмару, він хитався й виляв, наче от-от мав упасти. Зубов вибрався з хвостового відсіку. У кабіні чути було свист вітру, дуло у пробоїни. Один пасажир звісився з крісла, але інші з блідими обличчями, вчепившись у підлокітники крісел, сиділи нерухомо.

Зубов увійшов у кабіну пілотів. Ковпак кабіни було розбито в багатьох місцях. Борт-радист і правий пілот лежали мертві — один у своєму кріслі, другий — уткнувшись головою в розбиту панель рації. Лівий пілот був поранений — одна рука висіла, обличчя розірвано осколками плексигласу. Побачивши Зубова, він сказав:

— За документами ти льотчик. Вказав очима на крісло правого: — Скинь його і бери рульове управління. — Додав: — Я зараз скисну.

Зубов відстебнув ремені й визволив тіло мертвого льотчика. Потім зайняв його місце, поставив ноги на педалі, поклав руки на штурвал. Він не помітив, як лівий пілот, звільнившись від ременів, хотів встати, але, знесилений, звалився на мертвого борт-радиста.

Зубов вів літак і весь поринув у це. Коли він відчув, що машина йому підкоряється, його охопило почуття щастя. Але він знав, що йому не вдасться дотягнути літак до розташування радянських військ. З пробоїн баків цебеніло пальне, утворюючи позаду райдужне сяйво. Залишилися лічені секунди. Або літак спалахне, обійнятий полум'ям, або впаде на землю із заглохлими моторами.

Старший групен-уповноважений, штурмбанфюрер СС, увійшов у кабіну і завмер, побачивши купу звалених тіл. Але Зубов сказав:

— Усе гаразд, штурмбанфюрер.

Обличчя Зубова було незворушне, очі блищали від задоволення. Це вплинуло на штурмбанфюрера заспокійливо. Не глянувши більше на трупи, він зачинив за собою двері.

Зубов повільно і обережно набирав висоту. Він сам не знав, навіщо це робить. Можливо, його просто вабила висота. І коли Зубов вирвав машину з майже непроглядної хмарності, він опинився у велетенському сяючому просторі, у великому океані світла, в білості неземного блиску. А нижче громадились прохолодним, наче сніжним полем скупчені хмари. Цей лілейної чистоти сніжний покрив скидався на його рідну землю взимку, прекрасну й лагідну. І, відчуваючи цю солодку близькість рідної землі, Зубов зробив те, що він повинен був зробити, — повільно перевів машину в піке.

Правою рукою він пересунув ручки газу до повної потужності роботи моторів. І райдужні, прозорі німби від пропелерів ясніли й сяяли, посилюючи швидкість падіння, що пронизувала повітряний простір.

До кабіни пілотів вповз штурмбанфюрер. Він волав, намагаючись затриматись за підніжку крісла. Упав, і тіло його вдарилося об ковпак, затьмарюючи його. Зубов, щоб бачити землю, натиснув ліву педаль.

Літак падав на якесь містечко з високими черепичними покрівлями. Останнє, що подумав і вирішив Зубов: «Навіщо ж людей? Люди повинні жити». З нелюдською силою він потягнув на себе колонку рульового управління, здавалось, почувши хрускіт власних кісток. Містечко промайнуло, як примара. З полегкістю і знемогою Зубов зняв руки з управління. Зітхнув. Та видихнути він не встиг. Земля линула йому назустріч…

Так на планеті позначилася крихітна вм'ятина, обпалена наче після падіння метеорита. Недовго прожив у небі Олексій Зубов…

Протягом усіх цих днів Олександра Бєлова мучив непереможний біль: він вселився в нього, заповнив усю його істоту, ворушився у голові, як великий чорний пацюк. Біль не припинявся й на хвилину, і часом його обгортав тугий рожевуватий туман, і йому вчувалося, що він колишеться в цьому тумані болю і свідомість його ніби тане в його пружному й пекучому полум'ї.

Але тільки-но він опритомнював, як починав думати про Зубова. Думати тоскно, з тривожним розпачем, страждаючи через те, що не може відвернути загрозливої для Зубова небезпеки. І ці страждання ще більше посилювали муки, заподіяні тяжкою контузією, — рани від осколків гранати заживали добре.

У той день, коли почалась операція по визволенню в'язнів з підземного концтабору, Генріх і Віллі Шварцкопфи у парадних мундирах пробиралися серед руїн рейхсканцелярії: вони йшли поздоровити фюрера з днем народження. Прийом для найближчих до Гітлера осіб було призначено в підземному бункері.

Привести з собою племінника Віллі Шварцкопфові запропонував Кальтенбруннер, сподіваючись, що фюрерові, можливо, буде приємно згадати, як одного разу силою свого гіпнотичного погляду йому пощастило «приспати» цього молодика.

Перед виходом з будинку Віллі підійшов до дзеркала і старанно оглядів себе, а потім немов приміряв кілька усмішок, добираючи, яку зобразити на обличчі, коли він вітатиме фюрера. Чекаючи дядька, Генріх недбало переглядав папери, що лежали в нього на столі. На одному з них він прочитав:

Генріх простягнув Віллі ці бухгалтерські документи госпуправління СС, сказав:

— Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках!

Віллі невдоволено буркнув:

— Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити.

— Як докази? — спитав Генріх.

Віллі сказав похмуро:

— Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. — Додав: — Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено.