Серце
Шрифт:
Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає…
«Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне… Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!»
Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.
Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів… Хай усі будуть рівні!
Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.
Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив'язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту…
Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки. І цікавився, чи свої свині пасе Минка?
Родом Минка - ця гінка й розумна на свої літа дівчина - з Гаврилівців - села хоч і стародавнього на Поділлі, проте вбогого; Гаврилівці, як розповідав Трохименкові якийсь дивак професор з Кам'янця-Подільського, один раз тільки зажили собі на віку слави: пограбували польського посланця, що їхав до якогось там турецького паші…
Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам'янецький!
А свині Минка пасе одному дядькові - такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом,- Юхим Запара.
Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати - разом з Минкою - полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.
У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…
– Ачу! Здохла б ти йому на радість,-втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.
Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята - чи біжать вони слідом за нею.
Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…
«От морока Дівчині…»
Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:
– Варта 3128?
– Так.
– Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.
– Слухаю.
І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.
Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!
Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії -уявляв собі -от-от повинні з'явитися гарцежи -тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта - без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!
– У них, здається, маневри… - звучали ще слова начзастави.
І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.
З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!
Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста
– Не втічеш, голубе… ні,-підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.
Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках «стій», хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок - випустити кулю, а ще гірше - не влучити, пустити її в небо синє…
Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.
То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою - по обидва боки Збруча - випускатиме на сполох кулі вгору, то все - дурниці, не варті серйозні уваги.
Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить - подарувати йому кулю в далеку дорогу…
Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.
…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.
– От історія! Сказати комусь соромно навіть - свиню замість шпигуна хотів забити!…
І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися-незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.
На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:
– Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?
А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.
– Палю, пацю… вилазь уже, - вговоряє Минка свиню, а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.
На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мінку нарошне загнати в річку свиню?…