Шрифт:
І промовив Бог слово, а краще б він промовчав.
Ця сумна історія розпочалася ввечері на покритому мороком пероні. Сотні випадкових людей стали свідками звичайної розмови, на фоні якої не вистачало лише кривавої чуми.
– Светр?
– Є!
– Кросівки?
– Взяла!
– Зарядне для телефону?
– В другому відділі моєї сумочки. Мамо, я все взяла.
– Ні, ти забула зубну щітку! Я говорила покласти її тобі, але ж ти самостійна, сама знаєш, що робити!
«Поїзд Суми-Київ вирушає через 15 хвилин. Увага всім пасажирам…»
– Та годі тобі вже кричати на мене! Ти завжди влаштовуєш сварку з пустого місця! Набридло вже. Я не залізна і терпіти так довго не можу!
– Ви гляньте, що вона говорить! Гарна подяка за витрачені роки на тебе! Скільки добра тобі зробила, а ти…Свиня невдячна!
– Мені час! Поїзд скоро вирушить, сподіваюся, що зможу повернутися сюди досить нескоро! А ти… Навчися цінувати все те добре, що в тебе є зараз!
– Не хочу тебе більше чути. Їдь звідсіля до свого університету!
– Колись ти і шепіт крил метелика навчишся цінувати!
Глава 1
Поїзд в небуття
Поїзд їхав, затягував у пелену туману. Забирав свою жертву і віз у невідоме майбуття. Холодний літній подих пробирався до купе. Він змусив дістати Анну кардиган і закутатись ним на зразок пледу. Навушники були зламані, читати книгу не хотілося. Вона притулила голову до вікна і милувалася загадковим краєвидом обабіч шибки. Краплі дощу почали обліплювати вікно, затуляючи собою темні крона дерев.
Анна сиділа самотня в купе. Сцени зі сварками пропливали в її голові. Вона згадувала все і розуміла… Розуміла, що боротися далі у неї немає сил. З виру долі виринають лише найсильніші, ті хто в брухті може знайти далекий аромат троянди. Її ж натягнуті струни нервів лопнули саме на цьому пероні.
Повертатися до Сум Анна не планувала. Вона хотіла швидше закрити сесію, знайти роботу, але не згадувати про матір, що ганьбила її на протязі усього життя. Кожна людина має право на помилку, а також право виправити її. Однак, ця теза стосується лише її самої. Лише ми самі маємо право завдавати собі біль та страждання, що пізніше принесуть радість та вдосконалення. Вибачати ж зради, справжні та жорстокі, значить обливати брудом свою душу, вбивати себе особливо жорстоким методом. Принесений одного разу біль прийде й вдруге, і в цей момент зруйнує вже до кінця.
Cмуток думок поглинув Анну і обіймаючи щойно витягнуту, але не відкриту книгу, вона відправилась до країни сновидів. Через 2 зупинки двері відчинилися, їх скрип викинув дівчину до реального життя.
Незнайомець сів навпроти, а велику спортивну сумку закинув на верхнє ліжко. Дівчина його не цікавила, чого не можна було сказати про останню. Дивне відчуття, неначе вони уже були знайомі, хоча Анна чудово розуміла, що бачить його вперше. Підсвідомість же уперто стверджувала: «Ви вже зустрічалися раніше! Нумо, дитинко, згадуй де!»
Берци, шкіряна курточка, чорний светр, накачені м'язи – Анні завжди подобалися такі чоловіки, більше того, вона шаленіла від них. Та, не зважаючи на привабливість, взаємністю їй відповідали рідко. Душа непомітно стала позаду тіла. Тому Анну не помічали, її не існувало, вона була примарою в світі тих, хто створював імідж світу.
Хвилини спливали за хвилиною і те дивне відчуття, наповнивши все купе з верху до низу, просочившись в кожну клітинку організму, заповнивши весь простір матерії вибухнуло.
– Перепрошую, а ти в Тростянецькому санаторії ніколи не був?
– Ні.
– Тоді вибач, переплутала. Ти мені знайомим здаєшся. Можливо десь в місті бачилися?
– Можливо.
Кінчики розмови безплідно відправилися до крапель, що з новою силою почали бити у вікно. Суха відповідь зімкнула вуста Анни, а сором спалахнув рум'янцем на щоках. Молодий чоловік ввімкнув музику, відкинувши світло-русе волосся від очей. Його яскраво блакитний погляд зачаровував. В ньому помирала кожна, але ще ні одна не народилася.
Ховаючи погляд, Анна відкрила книгу. Але це була не звичайна історія в твердій палітурці, а аромат зимових спогадів, вечірня втома, що лежала між старих, пожовклих листочків. Книги завжди були і будуть найвірнішими друзями тих, хто при народженні помилився епохою.
Відкривши книгу, Анна пробігла кінчиками пальців до чорної закладки. Вона купила її на пероні, у знівеченої життям бабусі, остання ж зробила стрічку з польових квіток, пофарбувавши її у символічний колір смерті. Дивне життя! Руками знищеної долі воно вбило істинну душу світу, аби створити штучну природу для переплетінь неіснуючого буття.
Закладка трішки надірвалася знизу. Волелюбна, хоча і нічим не примітна ромашка, навіть після смерті не могла миритись з такою наругою. Попіл фарби забруднив сторінку, одну з найцінніших. Однак, кожна прикрість несе в собі чарівну мету, тому її завжди потрібно сприймати як подарунок. Анні сподобались такі химерні візерунки, вони прикрасили слова, добавили відтінок таємниці до сторінок загрубілого паперу.
Увагу Анни знову привернули виділені сірим маркером слова: «Я себе представил, как маленькие ребятишки играют в огромном поле, во ржи. Тысячи малышей, и кругом – ни души, ни одного взрослого, кроме меня. А я стою на самом краю скалы, над пропастью, понимаешь? И мое дело – ловить ребятишек, чтобы они не сорвались. Вот и вся моя работа. Стеречь ребят над пропастью во ржи. Знаю, это глупости, но это единственное, чего мне хочется по-настоящему. Наверное, я дурак».
Саме цей потік виразів найбільше сколихнув серце Анни. Серце тої, яку все життя примушували жити не своєю долею. Вона лише хотіла творити поезію, змінити світ на краще, хоч і не на яву, адже реалії ніхто не відміняв, а по можливості, хоч у своїй фантазії. І ось вона зустріла свого однодумця, він став її опорою. Автор книги ніколи не зможе дізнатися про Анну. Та чи можуть роки і саме життя стояти між друзями? Подібні знайдуть себе не зважаючи на мови, віки та епохи.
Продовжити існувати в примарному світі паперових сновид Анна не змогла. Її вирвали з течії думок і повернули до сірого, майже повністю покритого темрявою купе. Світло не проникло в це місце. Можливо воно не хотіло порушувати спокій дівчини, або ж воно відчуло присутність іншого виміру, що не дозволяв ламати викроєні ним закони.